— Так, — сказав Брезготе. — Він саме на таке здатен.
— Не треба було нам погоджуватися,— вів далі Альберт.— І найбільше мене мучить думка, що до тієї смерті спричинилась не війца, а особиста зненависть. Як тільки Рай сказав: "Хіба ми з вами пили на брудершафт?" — Гезелер зненавидів його. А Рай, у свою чергу, зненавидів Гезелера. Ми, бувало, на фронті,— Альберт пожвавішав,— давали кожному новому командирові докладну характеристику. Власне, давав їх Рай. Ось яку характеристику дав він Гезелерові: "Добре закінчив гімназію. Католик. Хоче вивчати право, але має себе за знавця культури. Листується з поміркованими ченцями, хворобливо шанолюбний".
— Ти диви! — вражено мовив Брезготе.— Треба інколи читати вірші. Характеристика чудова! Запевняю тебе: це він. Портрет нам тепер не потрібний.
— Я також думаю, що він нам не потрібний, а Раєві вірші тобі не завадить почитати. Він не думав, що помре; він погодився, бо дуже хотів жити. Йому тяжко було помирати і тяжко поступитися такій людині, як Гезелер. До того ж скрізь лежали бляшанки з-під мармеладу з його текстами і націстські газети хвалили його.
— Які бляшанки з-під мармеладу? До чого тут націстські газети?
— Від тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року Раєве ім'я стало відоме в Німеччині. В нього знайшлося багато протекторів, бо протегувати йому було цілком безпечно. Його вірші відверто не зачіпали політики, але хто вмів їх читати, той розумів, що він мав на увазі. Його відкрив Шурбігель, і націсти зробили собі з його віршів чудову рекламу, бо вони були не рівня тій базгранині, що виходила з-під пера їхніх писак. Вони всюди вихваляли його — мовляв, ось які в нас широкі погляди.
Так Рай опинився в жахливому становищі: його хвалили націсти. Він більше не публікував своїх віршів, писав також мало і пішов працювати на фабрику до свого тестя. Спочатку він тільки те й робив, що малював кольорові діаграми, з яких можна було довідатись, хто, де і скільки з'їдає мармеладу. Він цілком поринув у ту роботу, вивчав запити окремих провінцій і вдавався до всіх відтінків червоного кольору, регулярно переносячи всі дані з відділу збуту на діаграму.
Коли в Нюрнберзі або ще десь відбувався з'їзд на-цістів, Рай зуживав цілий тюбик червоної фарби, так багато продавалося мармеладу. Згодом, коли я вернувся з Англії, ми почали разом робити рекламки й підписи, що їх потім, у війну, всюди бачили на бляшанках з мармеладом. І Рай мимоволі став відомий, бо вони вишукували його вірші, друкували їх, хоч він і забороняв їм. Він мучився, лютував, та все марно.
— Ти знав раніше Шурбігеля? — спитав Брезготе.
— Знав,— сказав Альберт.— А чого ти питаєш?
— Як ти вважаєш, може таке бути, що вона зійдеться з Гезелером?
— Ні,— заперечив Альберт.— До речі, Нелла знає, хто він такий.
— Чого ти так думаєш?
— Вона дивно натякала на щось, коли від'їжджала.
— Куди вона з ним поїхала?
— У Брерніх, на якийсь семінар.
— О боже! — сказав Брезготе. — Хоч бери й собі їдь туди!
— Облиш її, — мовив Альберт,— вона й сама зробить те, що треба.
— Що вона може зробити?
— Не знаю, але зробить.
— Дасть ляпаса чи копне в зад? Що ж бо ще можна зробити з такою людиною? Я б його просто вбив.
Альберт промовчав.
— Я хвилююся за Мартіна,— мовив він.— Не можу собі уявити, де він дівся. Адже він знає, що я хотів сьогодні поїхати з ним за місто. Ти голодний?
— Так,— сказав Брезготе.— Дай мені щось їсти!
— Ходімо.
Вони пішли до кухні. Альберт поставив каструлю з тушкованою городиною на газ і дістав з холодильника салат. Нелла приготувала тісто на млинці, нарізала сала й змолола каву. Три дні вона сиділа вдома, спокійна й тиха, навіть не запрошуючи гостей. Альберт втупив очі в прислів'я на стіні: "Любов приходить на ситий шлунок".
Його збентежила раптова поява Гезелера. Він боявся нової зустрічі зі справжнім Гезелером, легше було говорити й думати про нього. А тепер у цю справу втрутиться Неллина мати, ще, може, й хлопця вплутає.
Брезготе стояв поруч, понурий, лютий, і дивився, як смажились млинці і як шкварчали шматочки сала, попавши в тісто.
Альберт прислухався до кожного звуку на. вулиці. Він знав Мартінову ходу, швидку, легеньку, як була в Рая, знав, як рипить хвіртка, коли її відчиняє Мартін. Хлопець ледь відхиляє її, а Нелла так штовхає, що хвіртка хряпає об стовпець. Мартін завжди відчиняє хвіртку лише наполовину й тихенько заходить — Альберт знав той шурхіт і тепер напружено чекав на нього. Шкварчання млинців і булькання в каструлі дратувало його, заважало прислухатися до звуків знадвору. Він узяв першого млинця, поклав його Брезготе на тарілку, підсунув салат і сказав:
— Пробач, я більше не можу витримати, мушу подивитися, де хлопець. Скоро вже третя година.
— Що з ним станеться?
— Він може бути тільки в двох місцях,—відповів Альберт,— і я зараз туди поїду. Ти собі їж, а як доїси, поставиш окріп на каву.
Завжди, коли Мартін спізнювався, в Альбертовій уяві поставали страшні картини, яких він не годен був спекатись: аварія на вулиці, кров, ноші. Він бачив уже, як кидають землю на труну, чув, як співає хор Мартіно-вих однокласників. Так співали дівчата з англійської школи на похороні Лін: "М е d і а і n vita"1.
Кров, нагла смерть, "М е d і а і n vita". Він рущив алеєю, примушуючи себе їхати повільно, заглядав за кожне дерево, шукав знову й знову, хоч знав напевне, що Мартіна там немає, так само, як знав, що чоловік, з яким поїхала Нелла, був Гезелер. Але це його тепер не цікавило. Поминувши кінотеатр "А т р і у м", він під'їхав до школи на розі Генріхштрасе. Вулиця була порожня й тиха, заллята сонячним промінням. Раптом вона сповнилась галасом — то в другої зміни почалася перерва, і зразу залунали сотні голосів, сміх, вигуки. Якийсь собака, наляканий тим галасом, підібгавши хвоста, перебіг на той бік вулиці.
Альберт проїхав далі, зупинився на хвилю коло таблички "Столярня" і тричі просигналив. У вікні з'явилося гарне, усміхнене Генріхове обличчя.
— Мартін у тебе?
Він знав наперед, яка буде відповідь.
— Ні. А хіба його й досі немає? Він побіг із школи просто додому.
— Немає. Ти поїдеш з нами ввечері?
— Треба спитати маму.