Він стояв і прислухався до їхніх дзвінких голосів. Дівчата й досі сміялися з невдалого пудингу. Поспішаючи, Альберт забув удома тютюн — довелося закурити останню сигарету. Порожню червону коробку він зім'яв і викинув у ринву над помпезним ґанком.
Він уже разів тридцять чи сорок чув застереження не брати червоного желатину й підгорілої підливи. Нарешті все стихло, ніхто вже не виходив з універмагу, і лише а їдальні швиденько поверталися ті, що припізнились. У дверях універмагу з'явилася якась відьма з трьома сріблястими лямівками на рукавах і, наморщивши чоло, втупилася в годинник. Велика стрілка, наче погрозливо піднятий палець, завмерла на останній хвилині перед дванадцятою, але раптом зрушила з місця й перескочила на дванадцяту. Кілька дівчат перебігли вулицю і, зіщулившись, прошмигнули повз жінку в двері.
Вулиця спорожніла, і Альберт, позіхаючи, відійшов од вікна. Він нічого не взяв із собою почитати, бо ніколи не затримувався в редакції більше, як на чверть години. Він звичайно здавав свої малюнки, одержував чек, відрахунки за передрук і, посидівши кілька хвилин у Брезготе, йшов собі. Та вже в довгому коридорі, дорогою від дверей до ліфта, його охоплював страх, який потім знову тримав його в своїх лабетах цілий тиждень,— страх, що йому вже нічого не пощастить вигадати або читачі журналу "Суботній вечір" поставлять тверду вимогу змінити карикатуриста. Хижі звірі, що нажерлися людського м'яса, задля різноманітності на якийсь час захочуть погратися у вегетаріанців.
Страх минув відтоді, як Альберт знайшов картонну коробку, напхану малюнками, що їх він, голодний, очманівши від міцного тютюну й розведеного віскі, робив у лондонських пивничках шістнадцять років тому, швидше для розваги, аби згаяти час. Тепер він здавав ті малюнки один по одному і вже отримав двісті марок, не рахуючи гонорару за передрук в інших журналах. Брезготе був у захваті:
— Слухай-но, це зовсім новий стиль! Це ти, але зовсім інший. Читачі будуть захоплені. Вітаю! Чудово!
Так було й сьогодні. Альберт одержав чек, відрахунки за передрук, потис Брезготе руку і вже був рушив до дверей, коли той гукнув йому навздогінці:
— Почекай десь там на мене, я хочу з тобою поговорити.
Альберт ще трохи боявся Брезготе, хоч уже два тижні був із ним на "ти".
Випивши на якомусь літньому святі, вони виявили, що в багатьох питаннях їхні погляди збігаються. А все ж острах лишався, навіть тепер, після того як Брезготе так вихваляв його новий стиль. То був відгомін давнього страху, який ще треба було перебороти, перше ніж душу посяде новий страх: страх, що він попадеться в тенета до Нелли.
Альберт відчував, як поважають його діти, і боявся розчарувати їх, але рівночасно розумів Неллу краще, ніж признавався їй.
Відколи він наткнувся на коробку з малюнками, то часто згадував роки, перебуті в Лондоні, і також починав жити в якійсь третій площині, уявляв собі життя, якого не було, але яке могло б бути.
Хутір батьків Лін в Ірландії став би його домівкою, і він малював би для друкарні сусіднього містечка оголошення про народження й про смерть, обкладинки до брошур. Проте Нелла в кожному листі благала його вернутися, і він не послухав Лін, не вволив її останньої волі, а поїхав до Німеччини — малювати наліпки на бляшанки з мармеладом і стати свідком Раєвої загибелі, безсилим перед страшною тупістю армії. Альберт не любив думати про Раєву смерть. Ненависть до Гезелера з роками пригасла, розвіялась, він рідко згадував про нього. І не було рації уявляти собі, що сталося б, якби Рай перебув війну — тут фантазія зраджувала Альбертові, бо він сам бачив Раєву смерть, упевнився в її оста-точності. Рай лежав, захлинаючись кров'ю, що била з пошматованих жил, потім підняв тремтячу руку, поволі перехрестився, і Альберта охопила така лють, що він дав Гезелерові ляпаса. Але навіть у в'язниці ненависть до Гезелера не збільшилась, тільки мучив страх за Неллу: вона не озивалася, й невідомо було, чи народилась дитина.
Альберт втупив очі в карту Німеччини, що висіла на стіні: місця, де читали "Суботній вечір", були позначені на ній червоними прапорцями. Тих прапорців уже натикали стільки, що на карті годі було щось побачити. Назви міст, округ, річок, гір були цілком покриті червоними прапорцями з написом "Суботній вечір^>.
З кабінету Брезготе не долинало жодного звука, і тиша великого будинку, що завжди був повен гамору, пригнічувала Альберта. Годинник на універмазі показував уже десять хвилин на другу — через п'ять хвилин Мартін повернеться зі школи.
По той бік вулиці дівчата в чорних халатах під наглядом жінки шоколадного кольору наклеювали рекламні плакати на простінки між вітринами.
Плакати були червоні, а на них білими літерами написано: "Добр і".
Альберт сердився, що Брезготе й досі не йшов, бо хвилювався за хлопця. Мартін такий неуважний, що може поставити їжу на газ, потім піти до кімнати, зачитатися, розімліє в теплі й засне, а в кухні тим часом юшка википить, овочі звугліють, перетворяться на пласічвці сажі, а локшина — на чорний концентрат.
На столі лежали давні числа "Суботнього вечора" з його малюнками на звороті обкладинки. Альберт відчинив двері в коридор і прислухався: ні звуку. Не чути ходи, не грюкають двері, не дзеленчать телефони, ніде не видно всіх тих журналістів з відчайдушно хлоп'ячими, відчайдушно веселими, відчайдушно журналістськими обличчями, що нагадують погані журналістські фільми, не лунає їхня мова, запозичена з поганих журналістських радіоп'єс.
Сьогодні будинок був порожній, унизу біля входу висіло велике біле оголошення: "Зачинено в зв'язку з екскурсією за місто",— і швейцар довго не хотів його впускати.
Особливий снобізм видавців "Суботнього вечора" полягав у тому, що й коридори, і видавничі приміщення у них були навмисне занедбані. Разюче убозтво їхнє суперечило прибуткам видавництва.
Голі бетонні стіни коридорів були оздоблені тільки плакатами, та ще на однаковій відстані одна від одної висіли таблички, а на них стилізованим дитячим письмом, як на рекламах грифельних дощок, написано: "Якщо ти плюєш на підлогу, ти свиня" — або: "Якщо ти кидаєш на підлогу недокурки, ти також свиня".