Нелла пізнавала чоловіка з того, як він підходив до телефону. Більшість їх підходять до телефону, як герої в посередніх фільмах: широко ступають, на обличчі написана чи то самоповага, чи байдужість, бо ту міну можна однаково прочитати і як "Дайте мені спокій", і як "А все ж вони ніяк не можуть обійтися без мене". Потім навіть під час неважливих розмов — а коли взагалі розмови бувають важливі? — проскакують такі слова, як "переглянути" чи "справу ще треба обміркувати". І найрішучіша мить — коли вони кладуть трубку. Хто тепер уміє покласти трубку не так, як поганенькі актори? Лише Альберт, та ще вмів Рай. І хто може втриматись, щоб не вплести в телефонну розмову підхоплені десь дотепи, як паперові квіти у вінок із соснових віток? Навіть курити майже ніхто не вміє інакше, ніж у фільмах. Світ складається з епігонів — може, Альберт тому й залишився такий природний, що рідко буває в кіно?
Нелла часто заздрила його байдужості й жалкувала, що мусить водитися з дурнями, марнувати на них час і розтринькувати усмішки.
Валіза вже спакована, і їй доведеться три дні нудитися в Брерніху, тимчасом як Альберт кудись поїде собі з хлопцем. Коли Нелла думала про те, що має слухати Шурбігеля, їй здавалося, ніби вона приречена вічно сидіти в перукарні: солодке тепло, приємне й водночас відразне — і "симпатичні люди", яких приво-дитиме до неї патер Віліброрд. "Ви ще не знайомі? Ну, давно вже час познайомитись!" Ох, невже вона приречена довіку слухати їхнє ввічливе базікання? І Альберт ще й дивується з її захоплення, як трапиться приємна людина чи принаймні така, що здається приємною!
Нелла відвернулася від вікна, повільно підійшла до округлого столу й підсунула до нього зеленого стільця.
— Кава ще залишилась?
— Залишилась, мамо.
Мартін устав, обережно зняв накривку з кавника й налив їй кави. Він замалим не перекинув слоїк з повидлом. Він звичайно був спокійний, майже повільний, але як розмовляв із Неллою або щось робив для неї, то намагався бути жвавим, та все даремно. Обличчя в нього ставало заклопотане, майже стурбоване, як у дорослих, що мають справу з немічними дітьми; часом він зітхав,-як зітхають діти, коли їм важко.
Мартін знову ввімкнув дечко, поклав на нього хліб і став терпляче чекати, поки він підсмажиться, потім зняв готові грінки і склав їх на край тарілки.
— Ти ще будеш їсти?
— Ні, це для Альберта.
— А де яйце для нього?
— Ось.— Мартін, усміхаючись, підвівся, підійшов до свого ліжка і підняв подушку — там лежало чистеньке, рудувате яйце.— Так воно не захолоне. Альберт не любить холодних яєць. Кава для нього також залишилась.
Про Альберта він піклувався зовсім не так, як про неї. Можливо, тому, що Альберт більше розказував йому про батька, поступово ставши для нього незамінним товаришем. Принаймні Мартін був цілком спокійний, коли робив щось для Альберта.
Нелла мало розповідала хлопцеві про Рая. Ще рідше діставала вона течку, де зберігались Раєві вірші — вирізки з газет, рукописи й маленька, на двадцять п'ять сторінок, збірочка в блакитній обкладинці, про яку згадувалось у кожній статті про сучасну лірику. Якийсь час Нелла відчувала гордість, коли знаходила Раєве ім'я в змісті антологій, чула його вірші по радіо й одержувала за них гонорари. її відвідували люди, яких вона ніколи не знала й не хотіла б знати: молодики, вбрані з вишуканою недбалістю; вони впивалися своєю недбалістю, як коньяком, а їхнє захоплення було пильно відміряне й ніколи не сягало за певну межу. І коли такі люди з'являлися до неї, вона вже знала, що знову десь готується стаття про сучасну лірику. Часом до неї ходили, мов на прощу, в газетах, як гриби після дощу, з'являлися статті, з усіх боків текли гонорари, вірші Раєві видавали й перевидавали. Та потім вишукано недбалі молодики знаходили собі іншу жертву, і на якийсь час вона мала спокій. Раєве ім'я знов виринало на поверхню, як наставало тихомир'я, бо ця тема надавалася до всіх часів: поет, що загинув в Росії, противник системи — хіба це не символ безглуздо принесеної в жертву молодості, або, як трохи змінити аспект,— хіба це не символ свідомо принесеної в жертву молодості? Хіба не з'являлися дивні нотки в доповідях патера Віліброрда і Шурбігеля? В кожному разі, Рай став улюбленою темою до всіляких ессе, а вишукано вбраних, недбалих молодиків, що писали ті ессе і невтомно створювали нові символи, розплодилися цілі ватаги. Пильно, заповзято, старанно, не дуже пристрасно і не надто байдуже ткали вони гобелен культури — спритні шахраї, що при зустрічі усміхаються один одному, як авгури. їм дісталися нутрощі, і на тих жалюгідних тельбухах вони тлумачать свої пророцтва: співають нудні гімни щойно видертому серцю, у потаємних лабораторіях зчищають бруд із кишок жертовних тварин і крадькома продають печінку — замасковані шкурники, що з стерва виробляють або дають виробляти іншим не мило, а культуру. Шкурники й пророки, що порпаються в покидьках і оспівують свої досягнення в гімнах, а при зустрічі усміхаються один одному, усміхаються, як авгури, і Шурбігель — їхній верховний жрець: хробак із гуманними поглядами й незрівнянною зачіскою.
Неллу охопила ненависть, і раптом вона злякано відчула, що починає думати, як Альберт: лабіринт, готовий поглинути її.
Поки Рай був ще живий, Нелла жадібно й уперто чекала на пошту, як хижак у клітці чекає на їжу: стояла за зеленою фіранкою, тримаючись правою рукою за парчеве кільце, й не зводила очей з листоноші. Та мить, коли він з'являвся з-за рогу священикового будинку, вирішувала її настрій на цілий день. Якщо листоноша переходив вулицю навпроти її дому рівно під прямим кутом, тоді Нелла знала, що він має щось для неї. Та якщо він одразу звертав на невидиму діагональ, яка вела до сусіднього будинку, то їй уже того дня не було на що сподіватися. Вона стояла, впинаючись нігтями у важку зелену тканину, висмикувала з неї нитки, все ще плекаючи божевільну надію, що, може, листоноша помилився і повернеться ще раз. Однак він ніколи не помилявся і жодного разу не повернувся назад, пройшовши по діагоналі повз її будинок. Часто Неллу опановували безглузді думки, коли вона бачила, що листоноша остаточно поминув її дім: може, він приховує листи, може, він у змові проти неї і проти Рая? Чи не садист це в синій формі з вишитим на ній жовтим поштовим ріжком, підступний ворог під маскою чесної людини? Однак листоноша не був ні садист, ні негідник, а справді чесний і щиро відданий їй. Нелла відчувала це тоді, коли він приносив пошту.