Через десять днів після пологів її, не питаючи, хоче вона того чи ні, посадили у вагон і відправили на схід, а ще через два місяці в одному саксонському селі вона довідалася, що чоловік її загинув."
У вісімнадцять років вона вийшла заміж за гарного танкіста-єфрейтора, чиє тіло тепер тліло десь між Запоріжжям та Дніпропетровськом. А в двадцять один рік стала вдовою гарного фельдфебеля, мала тримісячну дитину, два рушники, два горщики, трохи грошей — і була вродлива.
Хлопчик, якого по батькові охрестили Генріхом, зростав у переконанні, що в матері завше повинні бути якісь дядьки.
Його перші кроки минули під знаком дядька, що звався ЕрЦ£м і носив брунатну форму: він належав до таємничої категорії дядьків і до такої самої таємничої категорії націстів. З тими категоріями було не все гаразд — хлопець відчув це уже в чотири роки, але до кінця зрозуміти, в чім річ, не міг.
В кожному разі, дядька Еріха він ніколи не забував; у того була хвороба, яка називалась астмою, і в Генрі-ховій пам'яті назавжди залишились стогін та охкання вночі, жалібний крик: "Дихати нічим!", змочені оцтом хусточки, дух камфори та ще чай, що теж пахнув якось чуднб. Одна річ, що належала дядькові Еріхові, прибула разом із ними на батьківщину — запальничка. Еріх лишився в Саксонії, але запальничка перекочувала з ними, і запахи також збереглися в Генріховій пам'яті.
Потім з'явився новий дядько, від якого залишилися в пам'яті два запахи: віргінських сигарет і мокрого гіпсу. Він мав ще й інші, побічні запахи: розтопленого на сковороді маргарину та смаженої картоплі. Цей дядько — його звали Герт — був не такий далекий і таємничий, як Еріх, що залишився в Саксонії. Герт мостив плитами дороги, тому від нього і тхнуло завше мокрим гіпсом, рідким цементом. З Гертом було також пов'язане слово, яке він казав на кожному кроці і яке потім, коли Герт пішов від них, міцно ввійшло в материн ужиток — слово л а й н о. Дивно: це слово мати сама вживала, а~йому казати не дозволяла. Крім4 запахів і слова, Герт залишив на згадку ще одну річ: ручного годинника, що його він подарував матері, військового ручного годинника на вісімнадцяти каменях — загадкова ознака якості.
Генріхові Брілахові тоді було п'ять з половиною років, а він уже заробляв собі й матері на їжу, закуповуючи численним мешканцям свого будинку провізію на чорному ринку. Озброєний грошима й доброю пам'яттю, гарненький хлопчик, схожий на свого батька, о дванадцятій годині йшов на ринок і діставав усе, що тільки можна було дістати,— хліб, тютюн, цигарки, каву, солодощі, а інколи навіть винятково коштовні речі: маргарин, масло та електричні лампочки. Коли треба було придбати щось надто цінне й велике, Генріх був мешканцям будинку за провідника, тому що на чорному ринку він знав кожного, хто й чим торгує. Серед спекулянтів хлопець користувався певним табу: того, хто його обдурював і був спійманий на цьому, нещадно бойкотували, і він мусив переносити свою торгівлю десь у інший район міста.
Генріхова пильність та кмітливість забезпечували йому не лише щоденний відсоток у перерахунку на хліб,, а й неабиякі знання з арифметики, що навіть у школі не один рік ще ставали йому в пригоді. Тільки в третьому класі задачі були якраз такі, які він на практиці вирішував ще до школи.
Скільки коштують дві восьмини фунта, кави, якщо кіло коштує тридцять дві марки?
Саме життя вимагало, щоб він розв'язував такі задачі, бо випадали й важкі місяці, коли хліб доводилося купувати по п'ятдесят і по сто грамів, тютюн — ще мізер-нішими порціями, а каву — на лоти. З такими малесенькими пайками треба добре знати дроби, щоб тебе не обдурили.
Герт зник раптово. В згадках лишилися його запахи: мокрий гіпс, віргінські сигарети, смажена на маргарині картопля з цибулею. А ще в спадок від нього зосталося слово л а й н о, що назавше ввійшло в материн ужиток, а також військовий ручний годинник.
Після того, як Герт раптово зник, мати плакала, не те що прощаючись із Еріхом — вона тоді й не скривилася,— а незабаром з'явився новий дядько на ім'я Карл. Цей відразу почав вимагати, щоб Генріх звав його батьком, хоч і не мав на те ніякого права. Карл був службовець міської управи і носив не старий кітель, як Герт, а справжній костюм і проголошував гучним голосом початок "нового життя".
У згадках Генріх називав його не інакше, як "Карл— нове життя", бо той проказував це щоденно безліч разів.
Карлові був властивий запах юшки, яку видавали службовцям міської управи на пільгових умовах. Юшка та — байдуже, як вона звалася і чи була масна чи солодка — завше пахла термосом і достатком. Карл щодня приносив у старому солдатському казанку половину своєї пайки додому, інколи більше, коли була його черга одержувати добавку,— Генріх так ніколи й не зрозумів як слід тієї пільги. І юшка, чи вона мала смак солодкого бісквітного борошна, чи вареного бичачого хвоста, завжди пахла термосом і все ж таки була чудова. Карл здебільшого ніс казанок у руці. На нього пошили бі^езентову торбинку, а.дужку обплели сірими нитками з панчіх. Карл не міг носити юшку в портфелі, бо в трамваї завжди було тісно, юшка розхлюпувалася й замащувала портфель. Карл був привітний і скромний, але його поява мала тяжкі наслідки, бо він був такий самий суворий, як і скромний, і заборонив будь-які зв'язки з чорним ринком.
— Як службовець державної установи, я не можу дозволити... до того ж це призводить до занепаду моралі й народного господарства.
Карлова Суворість припала на важкі часи — був 1947 рік. Мізерним пайкам — а вони також не завжди були — і Карловій юшці годі було й рівнятися з Генрі-ховими щоденними заробітками.
Генріх спав у одній кімнаті з матір'ю і Карлом,— як раніше з матір'ю і дядьком Еріхом, потім із матір'ю і дядьком Гертом. Коли Карл із матір'ю, пригасивши світло, сідали до радіоприймача, він мусив відвертатися,— і тоді перед ним опинявся батьків знімок у формі танкіста-фельдфебеля, що його той прислав незадовго до смерті. Батьків знімок висів тут за всіх дядьків. Але навіть відвернувшись, хлопець чув Карліц шепіт та материне хихотіння, хоч і не розумів окремих слів. І за те хихотіння Генріх часом ненавидів її.