Материн батько лишився в Саксонії. Він нарікав на мізерну7 пенсію і в кожній листівці писав: "Невже у вас не знайдеться кімнатки для мене, щоб я повернувся на батьківщину?" А мати посилала йому тютюн та маргарин і писала: "З житлом у нас справді дуже погано — таке все дороге". Материна мати померла в Саксонії, а батьків батько лежав на тутешнім кладовищі під трухлявим дерев'яним хрестом, біля якого вони в поминальний день клали квітки й запалювали різноколірні свічки. Батькова мати — бабуся — була в сварці з матір'ю, вона приходила тільки на другий день різдва, приносила Генріхові подарунки й демонстративно нічого не приносила Більмі. Вона казала майже те саме, що й Карл: "Лад... його ніксЯи не буде". А ще любила казати: "Якби це бачив мій бідний син".
Бабуся приходила рідко. Вона була недобра, бо Віль-ми або взагалі не помічала, або нічого їй не приносила. А йому завжди казала:
— Ти б коли-небудь зайшов до мене.
Та Генріх тільки один раз її відвідав. У неї було чисто, так само, як у Лео, і пахло воском до підлоги. Бабуся пригостила його печивом і какао, дала навіть грошей на трамвай, але потім почала випитувати. Він нічого не розповів і більше не поїхав до неї, бо вона говорила теж, як ті люди) що під крижаною поверхнею: "незаймана душа", "чисте серце", а тим часом випитувала про Лео, про Карла й Герта і мурмотіла, хитаючи головою:
— Ніякого ладу... якби мій бідний син, твій батько, побачив...— І показувала йому знімки, де батько був
такого віку, як він, батьків знімок перед першим причастям, а другий — у комбінезоні слюсаря.
Але Генріх більше ніколи не їздив до неї, бо не міг брати з собою В ільму.
VII
Коли Нелла приводила гостей, то кликала Альберта, щоб він допоміг перенести сонного хлопця до його кімнати. Мартін був обважнілий зі сну, щось тихо мурмотів, і вони завжди боялися, що він прокинеться, та здебільшого хлопець одразу згортався калачиком в Альбер-товій постелі і спав собі далі. Гості в Нелли бували часто, і Альбертові доводилося по двічі на тиждень переносити хлопця до себе. Тоді він мусив кидати свою роботу, бо не хотів працювати й курити, коли Мартін спав у нього. Виходило якось мимохіть, що він ішов до Неллиної кімнати і прилучався до її гостей. Кілька разів він пробував працювати далі в порожній кімнаті нагорі, поряд із Глюмовою, та вона була чужа для нього, і під час роботи йому бракувало безлічі дрібниць, які він у себе звичним рухом витягав із шухляд письмового стола: ножиці й клей, олівці й пензлі. І йому здавалося, що не варто влаштовуватись у тій кімнаті. Була ще порожня кімната внизу, але в ній теж багато не напрацюєш: жовтогаряча канапа, жовтогарячі крісла, такого самого кольору килим, на стінах — картини художника, якому протегував Неллин батько, докладно вималювані, нудні, а до всього ще й затхлий дух помешкання, що в ньому роками вже ніхто не живе, але яке регулярно прибирають. Хлопець уперто відмовлявся переселятися до котроїсь із порожніх кімнат, тому Альбертові не залишалось нічого іншого, як іти до Нелли й сидіти з її гістьми. Він завжди сердився й нудьгував там. Інколи не витримував — ішов звідти, щоб де-небудь упитися, а як повертався й бачив її саму серед попільничок, повних недокурків, порожніх пляшок і тарілочок із недоїденими бутербродами, йому ставало шкода її.
Найчастіше приходили які-небудь сноби, що з ними Нелла знайомилась десь у дорозі, чи на якомусь збіговиську, або їх рекомендували їй під час доповіді, і Альбертові гидко було цілими годинами слухати їхню балаканину про мистецтво. Він ніколи не брав участі в розмові, пив вино й чай, а як хтось починав читати вірші Рая, йому ставало просто зле. Але скоряючись Нел-линій усмішці, він неволею відповідав на запитання про Рая.
Щоб не так було шкода згаяного часу, він багато пив. До того ж інколи серед гостей були гарненькі дівчата — а він любив дивитися на гарненьких дівчат, навіть як вони були захоплені снобізмом. Він пильно стежив за всім, часто вставав, щоб відкоркувати пляшку, або, якщо гості засиджувалися допізна, їхав на своїй машині купувати ще вина, печива й сигарет. Утримував його там тільки хлопець, що спав на його ліжку,— він часом прокидався серед ночі й лякався, коли бачив над собою чужі обличчя. А ще, бувало, Неллина мати серед ночі влаштовувала сцену. Як ще не настав час "крові в сечі", вона, вигадувала щось інше, не таке для неї звичне. Вона могла цілими тижнями спокійно сидіти в своїй кімнаті з пляшкою червоного вина, тарілкою бутербродів і сигаретами "Томагавк" у яскраво-червоних коробках, порпаючись у старих листах чи обраховуючи своє майно. Або сиділа й гортала свої давні підручники, читанки 1896—1900 років чи стару шкільну біблію, де залишились сліди її малювання, зробленого більше ніж п'ятдесят років тому,—десятирічною селянською дівчинкою вона темно-червоним олівцем густо зафарбувала криваві шати єгипетському Йосифові, а рудим, кольору гірчиці,— приборканих левів, що мирно сплять навколо Даниїла.
Цілими тижнями вона була спокійна, а потім зненацька відчувала потребу влаштувати сцену. Бувало, вночі, о першій годині, їй раптом забагнеться поїсти салати.
Тоді вона, одягнувши чорний, у голубих квітках халат, ішла до Неллиної кімнати з порожньою пляшкою з-під оцту в руці й на порозі кричала:
— Свинство — пляшка знову порожня, а мені треба, конче треба салати!
Не так легко було дістати серед ночі оцту, та Альберт про всяк випадок уклав з буфетницею привокзального ресторану товариську угоду і міг у будь-яку хвилину дістати там що треба. Коли Больда пізно ввечері сходила на кухню, а Неллина мати ще не спала і була настроєна влаштовувати сцену, тоді вона зчиняла свар* ку й кричала на Больду:
— Ох ти ж, зведена чернице, подвійна вдовичко! — і перераховувала всі злочини Больдиного батька, що, очевидно, був браконьєром і пачкарем, але вже п'ятдесят п'ять років лежав на кладовищі в маленькому гірському селі. Коли ж у неї не було настрою влаштовувати сцену, вона не чіпала Больди або заводила з нею мирну балачку. Чи зненацька вдиралася до Неллиної кімнати й кричала:
— Знову хвойдаєшся, розпуснице? А чоловік твій, бідолаха, спить у чужій землі!