А Таня нічого не пам'ятала. Вона глянула на свої босі ноги, засмаглі аж до колін, з гладенькою шкірою, з крутим вигином, що підпирав легку ступню. На них так зручно стояти! Подивилась на руки, ще тонкі в кисті, але з міцними пальцями і долонею. Та хто, крім матері, радів їх зростанню й силі? Адже навіть посіявши край дороги горох, людина приходить уранці подивитися на нього й радіє, коли бачить, що сходи хоч трохи піднялися.
Таня гірко заплакала.
А поплакавши, відчула, що заспокоїлась, і радість прийшла до неї сама, як приходять голод і спрага.
Приїздить батько!
Таня плигнула на ліжко, поскидала на підлогу подушки. Потім лягла долілиць і так лежала довго, тихенько плачучи і сміючись, аж поки пригадала раптово, що зовсім не любить батька.
Куди поділась її гордість? Чи ж не цей хлопчисько Коля позбавив її батькової любові?
— Все-таки я ненавиджу їх, — сказала вона.
І знову, то виникаючи, то зникаючи, її серце ятрила кривда.
Таня звелася на коліна ї щосили вдарила кулаком по рамі.
Вікно розчинилося, і дівчинка побачила Філька — втретє за цей день.
Немає, видно, в його серці ні туману, ані образи, яку відчувала вона.
Хлопчик сидів на призьбі, тримав на колінах атлас.
Немає такої країни Маросєйки, — промовив він. — Є далека країна Марокко, є острів Майорка. А Маросєйка — це не острів, не півострів, не материк. Навіщо ти дуриш мене?
Таня дивилася на Філька і ніби не бачила його, ніби дивилася на пісок крізь нього.
— Мовчи, мовчи, Філько, — сказала вона. — Однаково не люблю.
— Хіба я чимось образив тебе? — спитав хлопчик.
Він помітив на Таниних віях сльози, які ще не прохололи, і опустив руки. Душевна кволість охопила його. А оскільки для Філька так само легко було збрехати, як і сказати правду, то він ляснув долонею по атласу і крикнув:
— Є така країна Маросєйка! Є! Цей проклятий атлас нічого не вартий. Він зовсім неповний. Я навіть чудово пам'ятаю, що вчитель казав нам про неї.
Таня ніби тільки зараз почула Філька. І його простодушна неправда повернула їй спокій.
"Ось хто мій справжній друг, — вирішила вона. — Ні на кого я не проміняю його. Хіба не ділиться він зі мною усім, що має, навіть найменшим?"
— Філько, — сказала вона, — я кажу не про тебе. Я сказала про іншого хлопчика, якого звуть Коля. Ти вибач мені.
Та Філько вже давно вибачив, ще тоді, коли з її губ злетіло перше слово, вимовлене ласкавіше, ніж інші.
— Якщо це про іншого, — сказав він, — то ти можеш його не любити. Мені це байдуже. Але все-таки чому ти його не любиш?
Таня відповіла не одразу. Вона трохи помовчала і спитала:
— Як ти вважаєш, Філько, людина повинна бути гордою чи ні?
— Повинна, — відповів Філько твердо. — Але якщо гордість не в тебе, а в Колі, то це зовсім інша справа. Тоді згадай про мене, якщо тобі буде потрібна міцна рука, чи аркан, яким ловлять оленів, або палиця, якою я навчився добре володіти, полюючи в тайзі на дикуш.
— Але ти його зовсім не знаєш, за віщо ж битимеш?
— Я знаю тебе, — відказав Філько.
І думка про те, щоб розплачуватися за кривду не слізьми, а стусаном, здалася їй у цю мить не безглуздою, а цілком зрозумілою, позбавленою тієї неясності, яку вона відчувала. Дівчинка й сама вміла добре збивати з дерев дикуш, влучно кидаючи в цих смирних птахів каміння та суччя.
Але за хвилину вона подумала: "Я, здається, стаю злою".
Раптом Філько ступив од вікна ліворуч, соромливо подивився поверх Таниного плеча і, притиснувши ліктем свій атлас, несподівано побіг з двору.
Позаду Тані стояла мати. Вона тихенько зайшла до кімнати. У дощовику, в білому лікарському халаті, вона здалася Тані зовсім іншою, ніж була місяць тому. Так річ, яку підносиш близько до очей, раптом втрачає свою знайому форму. І Таня, ще не отямившись, секунду-дві нерухомо дивилася на матір. Вона побачила в неї дві ледве помітні зморшки, що розбігалися від куточків носа, і худі ноги в туфлях, надто просторих для неї — мати ніколи не вміла дбати про себе, — і худі, слабкі руки, що так вправно лікували хворих. Тільки погляд у неї лишився незмінний. Таким завжди його пам'ятала Таня. Мати дивилася на неї сірими очима. І в них, наче жменька солі, кинута в море, вмить розтанули всі Танині образи. Вона поцілувала матір обережно, не торкаючись очей, ніби боялася своїм рухом погасити їхній погляд.
— Мамо, — прошепотіла Таня.
Мати пригорнула її до себе.
— Я поспішала додому, — сказала вона. — Я скучила за тобою, Танюшо.
Вона окинула доньку довгим, уважним поглядом. Спочатку глянула на волосся — воно дуже вицвіло, набрало кольору сталі; потім подивилася в обличчя — воно пашіло, а на шкірі темнів загар.
"Їй було в таборі добре", — подумала мати.
Потім глянула на ноги і здивувалася, що Таня боса. Тільки тепер побачила бездаддя: розкидані на підлозі подушки, пом'яту постіль — на ліжку лист, вийнятий конверта.
І погляд її очей, який Таня боялася потривожити своїми пестощами, згас. В погляді матері з'явилися занепокоєння, непевність, тривога. Навіть нещирість знайшла в ньому Таня. Бо чого ж так поволі мати піднімає з підлоги подушки і прибирає ліжко?
— Ти прочитала без мене, Таню? — тихо спитала мати.
Таня мовчки схилила голову.
— Ти повинна радіти, Таню.
Але й цього разу дівчинка не зронила й слова.
А мати терпляче ждала.
— Мамо, цей хлопчик мені брат? — запитала Таня.
— Ні,— відповіла мати. — Він чужий. Він тільки небіж Надії Петрівни. Але він виріс у них, і тато любить його й жаліє, бо в хлопчика немає ні батька, ні матері. Тато — добра людина. Я завжди казала тобі про це.
— Виходить, він мені чужий, цей хлопчик, навіть не брат, — сказала Таня і ще нижче схилила голову.
Мати поволі підвела її обличчя і двічі поцілувала.
— Танюшо, рідна, ми з тобою поговоримо. Ми про все поговоримо. Ти їх зустрінеш, Таню, і побачиш сама. Батько радітиме. Адже ти підеш на пристань, правда?
— А ти, мамо?
Мати одвернулась, уникаючи її пильних очей.
— Я, Таню, не можу. Ти ж знаєш, мені завжди ніколи.
І, відвернувшись, вона не побачила, а тільки відчула, як Таня сховала голову під її слабку руку і щільно притулилася до неї.
— Мамо, я люблю тільки тебе. Я буду завжди з тобою. Ні з ким ніколи, ніхто мені не потрібен. Я не піду зустрічати їх.