Хлопцеві волосся встало, бо в опівнічну добу лише чорти виходять на торг. Але за хвилю, ще не встигши й тричі плюнути та сказати: "Цур мені!", він вирізнив два голоси: чоловічий і жоночий. Тимна зітхнув, бо ні чорти, ні біси, ні навіть добрі домовики не різняться так у голосі. Однак він стояв, і досі не вирішивши, йти йому далі чи завернути на нестріт. І раптом щось дрібно зашкварчало, й звідти потягло нудотою смалятини.
— Волошбити! — мало не вголос проказав Тимна й затамував подих, щоб у зайве не нюхнути чарів. Очі трохи звикли до темряви, стало видно вікна верхнього ряду, п'ятеро вікон, але нижні тонули в темряві, й люди, що зачаїлися під стіною, — також. Удруге почувся шепіт — скрегітливий чоловічий, по ньому тихший, і юний дружинник знав, що то закляття, та почути й розібрати не міг ані слова.
Тоді кущі заворушилися, й усе втихло, й молодий русич поквапився навздогін. Під середнім, третім вікном хорому стояла мисочка з недотлілим жаром, і з неї й досі тягло гидким духом смалятини. Тимна шаснув за ріг, і в сю мить з отороченої золотом хмари виглянув щербатий місяць, але кругом було тихо й порожньо: й дворець, і хором, і криті сходини його спали.
Решту ночі Тимні тільки й снилися домовики та волошбити, які ганяли йоги по всьому дворі й двірці, перекидаючись то вовками, то ґавами, то старезними-престарезними бабами, й молодий дружинник аж зрадів прокліпавшись. У домі стояв жвавий гамір, хоча сонце ще не зійшло, хтось гаркотливо бухикав, а в дальньому кутку молодий ратник, трохи старший за Тимну, навспівки позіхав:
— А-а-а… ха-ха-а-а!..
Тимна подумав, що все те йому примарилось, але його сусіда щось там шепнув до когось, і той шепіт нагадав хлоп'якові нічну пригоду.
Він укрився з головою, нишком поплював собі в пазуху й лише тоді заходився вставати.
Під городом на Ужі видніли припнуті до берега довгі плоти, й стало ясно, що подорожуватимуть водою. Се нікого не дивувало, бо в усіх випадках річкою найбезпечніше, ні меч, ні сулиця тобі не страшні, стерегтися треба тільки стріли, якій однаково — сухе чи мокре.
Тимна плив на Батуриному зрубі — сього в пана домігся жупанич, страшенно задоволений, що буде поруч зі своїм новим товаришем, на якого молився. Пліт ішов третім, за ними було ще сім, і на кожному мостилося по десятці дружинників із кіньми. Роздягтись до спідників, люди на плотах смажили одвиклі від сонця білі спини, Велеслав із Тимною ще й ноги в воду позвішували, Батура сидів у передку й єдиний не роздягався. Коні, розкарячившись на круглих колодах, стерегли більмами воду, хлопаки до ранніх обідів розважалися то лічінням давніх могил обабіч Ужу, високих і круглих наче пагорби, то зеленню левад і чорнотою пралісів, тоді й се їм обридло, та сонце шкварило несамовито, вони повдягали сорочки й так поснули на колодді, спина до спини. Й коли Тимні отерп лівий бік, він повернувся на правий, кліпнув раз і вдруге, та так і застиг.
Сон мовби рукою зняло, й він довго дивився на жупанича, який лежав до нього спиною. Довге волосся хлоп'яка розсипалось на колодки плоту, й трохи нижче від лівого вуха в нього стирчав угору оцупок вистриженого пасма.
Тимна зневажливо скривився до своїх дурних подумів, ліг горілиць і заплющив очі. Та те коротке пасмо непокоїло його, й дедалі дужче, він устав і заходився будити жупанича.
— Що се в тебе? — Тоді природна осторога взяла гору, й він потяг Велеслава до задніх коней: — Хто се тобі вистриг?
Малий полапався й стенув плечима:
— Ніхто…
— Як се!
— Не відаю…
Тимна зиркнув з-поза конячих крупів, розгріб йому волосся й уявки почув шепіт під вікнами заснулого хорому: чоловічий і жоночий шепіт.
— Не відаєш… А де твоє вікно?
— Там, — повагавшись, махнув рукою жупанич позад себе. — У хоромі.
— Ви всі в одному покої спите?
Хлопак зневажливо посміхнувся:
— Як дружинники, чи що? Нє, не в одному.
— А з ким ти спиш?
— Сам!
— У низу чи нагорі?
— На горі — світлиці та вітчі покої.
— Внизу? А котре твоє вікно?
Се таємниче допитування пошепки за конячими спинами змусило й хлоп'яка стишити голос:
— Третє…
Тимна хотів допитатися, з якого причілка третє, тоді згадав, що всіх вікон було п'ятеро, й потьмянів з виду. Саме під третім середнім вікном учорашньої глупої ночі стояла мисочка, в якій тлів жар і ще щось одразливо-смердюче.
— А волошбитів у двірці маєте?
— Маємо їдного. Кривий він, а ті поїхали з вітцем… А що?
— Питаю, — ухильно відповів Тимна, не спроможний постуляти кінці. Волох у городі один, а голосів було два, се він добре запам'ятав. До того ж, другий жоночий. На думку спало геть дурне: може, древляни мають і жін-волошок? Але щоб між вивчився волошити чи, як кажуть русини, ворошити, йому треба дещо вирізати, аби не росла борода й не ходив до жін. А що виріжеш у жони? Отже, то були не волошбити, а звичайні люди, й Тимна зовсім упевнено сказав жупаничеві:
— Тобі начаровано!
— Як це — не зрозумів того слова хлоп'як.
Але Тимна тільки палець до вуст приклав і потяг його назад, на старе місце посеред плоту. Малий швидко забув про сю подію й липнув і далі з безкінечними розпитами, та юний дружинник тепер ледве відповідав йому, заклопотаний думками. Жупаничеві, до якого він прихилився, ще й не бачивши його, було кимось начакловано, й Тимна б чимало дав, аби дізнатись правду.
Ввечорі, коли під Народичами висіли ночувати, дружинник спитав малого:
— Ворогів маєш?
— Нє, — здивовано відповів жупанич, згадавши сьогоднішню розмову.
— Як то "нє"? А братів маєш?
— Маю два.
— А сестер?
— Нє.
— А вони тебе люблять?
— Угу. Тільки Божко горіхів не дає, бо ще малий, а Гостомислові мама звеліли дати лучок, так теж не дає. Але дитинський! — похопився Велеслав. — А зате в мене меч!
— А мама тебе любить?
— Угу.
— А… б'є?
— Нє… тільки скубає.
— Як се "скубає"?
— Отак: м-м-м! — скривився жупанич, сіпаючи себе за скроню.
Та се теж не в'язалось у вузлик, і Тимна заснув, але вранці чисто випадково підслухав балачку двох старих дружинників. Се були люди з сьомої чи восьмої десятки й завжди їхали в хвості, Тимна вже встиг поснідати, м'ясо з'їв сам, а хліб одніс коневі й тепер вертався до свого міха. Слова були вривчасті, й іншим разом хлопак би не звернув на них уваги, та сі два дні думав лише про одне й мимоволі приспинився. Сивий сказав, колупаючись травинкою в зубах:.