— Пильнуй! — гукнув князь, і сто сім стріл лягло на тятиву; він підкинув шапку високо вгору, й повітря сповнилося свистом і зудом, і шапка засіпалась, мов у пропасниці, й упала в траву під саму воду річечки. Боримисл зострожив коня й ухопив шапку, повисши лівою рукою на сідлі. Вона була вся геть обтикана стрілами, й князь кинув її під ноги тому самому передньому.
Той лічив, розпутуючи жала з дорогого смушка, й лічив довго, бо деякі стріли протяли шапку до пір'їни, та й площики були з зазубринами, мов рибальські гачки. Вої тупцялися, тамуючи подих, нарешті той вигукнув:
— Сто й семеро!
Се було не тільки випробою, а й чимось важливішим для Боримисла, бо в улучності сіверських стрільців князь не сумнівався. Та стріл у шапці виявилося рівно сто сім і він полегшено зітхнув.
До спаленого степу обидва походи рухалися рівнобіжно, далі Боримисл, пояснивши свій задум темному воєводі Володові, спрямував свій похід краєм згарищ, а тому звелів їхати в живий степ. Зупинилися під обіди, й вої позсідали й поклали коней на землю. Піші вивідники незабаром повідомили, що вдалині закурілося. Боримисл вибравсь на пагорок і приклав руку до віч. Там, на обрії, було чорно й порожньо, як і тут, і лише низенька довга хмара свідчила про те, що перси вже проминають їх.
Так вони стояли до пізніх полуднів, аж поки з тієї присадкуватої чорної хмари вирізнилась маленька й ще чорніша. Великий загін персів ішов просто на них, і се було те, чого сподівався й хотів Боримисл. Та коли в хмарці стало видно коней і вершників, загін раптом звернув трохи ліворуч, і Боримисл аж усміхнувся:
— Ще ліпше…
Йому досі не доводилось бачити ворога, навіть, здалеки, й тепер ніздрі його хижо роздималися. Прихиливши голову, він поза пагорком побіг туди, де його вої стерегли покладених додолу коней. Усі дві з гаком тисячі сіверян перейнялися хвилюванням сього чужого, сусідського князя, за яким ішли вже місяць, ішли на віру, й самі до пуття не знаючи куди.
Та Боримисл одшукав у собі сили стриматися. Він знову збіг на пагір і висилив голову над гребенем. Перси гнали клусом, поспішаючи за далекий край випаленого степу. Їх було тисяч зо три або й чотири, кожен тримав за повід одного й двох коней, і Боримисл знав, що вони йдуть на пошуки харчу та корму.
— Припекло, — злораде мовив жупан Боримисл, бо все складалося так, як він хотів і передбачив. І коли останні перси проминули засідку й за ними знялася чорна їдуча курява, Боримисл підніс угору меч.
Соцькі воєводи засвистіли й загалалакали, вої почали швидко зводити залежаних коней, тварини ставали спершу на передні ноги, тогді враз підкидали круп і струшувались од сажі та попелу. Знялось іржання, перси вчули гамір по собі, й рябе вировисько їхньої кінноти заворушилося й стало.
Та Боримисл уже нісся на них, і двадцять п'ять сотень верхових сіверян з гиком і свистом наздоганяло персів. Ті спробували перешикуватися, та запасні коні не давали їм. Почулися збуджені вигуки, й вировисько кинулося далі, так і не встигши розгорнутись. Вої Боримисла випустили по стрілі й знову закинули руки в тули на спинах. Перси теж одстрілювались, але задки, навмання, майже не дошкуляючи, а сіверяни на своїх швидких і добре годованих конях дедалі дужче й дужче захоплювали їх лівим і правим крилом. Під копитами вже майнуло кілька сотень убитих і збитих, але ніхто не спинявся, бо сьогоднішня січа була за виграшку проти кривавої вчорашньої, й севери аж звіріли від жадоби помсти.
Боримисла випередили, бо він сидів на чужому коні, та се вже не мало вирішального значення. Жупан власними стрілами збив двох персів і тепер гнав за найпрудкішими воями. Перси падали й падали, й коні дочавлювали їх, і коні перські теж падали, осідлані й вільні, а багато гнідих, буланих, вороних та білих скакунів гасало хтозна й де в чорному степу, збувшись верхівців. Боримисл спробував оглянутися, чи багато трупу нападало за ними, та чорна пилюка стояла хмарою, ще густіша, ніж попереду, й розгледіти нічого не вдалось.
Персів гнали, поки сонце схилилося до заходу. Боримисл не відразу й уторопав, що сталось і чому натомленим легеням полегшало. Та коли по виду його цвьохнула гнучка лозина, він раптом збагнув: чорне спалене поле кінчилося й вони гнали потомлених коней спраглим від спеки, але живим незайманим степом. Перси падали й падали, мелькаючи під копитами, й жупанів кінь раз по раз перетинавсь об убитих і поранених, і галасу вже теж не було, кричали тільки вражені стрілами люди та тварини, а виснажені переслідуванням сіверяни стріляли мовчки й розважливо, й тільки зблизька, щадячи спорожнілі тули, які вже зовсім легко стрибали за спинами.
Потім Боримислового коня понесло ліворуч, бо перси теж звернули в той бік, і жупан був майже певен, що не річка й не стрімкий бескид перетнув їм дорогу Він вихопився на невисоку могилу й праворуч од себе побачив інший похід, який ішов навперейми втікачам. То були вої темного болярина Волода, вершники ж Боримисла накривали персів широко розпростаним лівим крилом, і перси закрутилися й стали.
Стріл уже майже ні в кого не було, та на такій короткій відстані вони навряд чи й згодилися б, і севери дістали з піхов мечі. Передні зчепилися, й вечірній степ одлунив дзенькотом заліза. Та не встигло з обох боків упасти й по десятку воїв, як ззаду персів накрила ціла хмара стріл. Володові ратники безборонно валили шерегу за шерегою навіть не встрявши до січі, й коли серед громаддя трупів лишилося дві-три сотні живих перси позіскакували додолу й заходились падати ниць. Вони простягали руки, волаючи, й розпашілі воїни з Боримислової половини підходили, брали їх за довгі бороди й довге волосся й стомлено тяли мечами, не звертаючи уваги на дикі стріли, що сичали, пущені з боку Волода.
Боримисл підійшов ближче й хрипким голосом вигукнув:
— Годі! Се полон.
Потомлені до півсмерти люди, які вже й убивали тільки тому, що звикли робити за довгого літнього дня, відійшли й посідали оддалік. Серед полонених знайшли тисяцького й трьох соцьких начільників, і Боримисл повелів охороняти їх якнайпильніш. Решту зігнали докупи й оточили, поздиравши з них усе, що мало якусь вартість або могло правити оружжям.