Тихая в річечці вода,
Гарная Гордійкова врода.
Полем тихесенько йшов,
Василинку собі знайшов...
Мірошник із старою дружиною своєю частували старших гостей, прадавній музика дід Оверко грав на цимбалах гопака, літні жінки та чоловіки довбали землю на подвір'ї закаблуками, і дівчаточка не вгавали, оспівуючи свою подругу, що покидала їх для заміжнього життя.
А бояри — хлопці веселі — вже запрягали коней у нового воза, прикрасили вуздечки барвистими стрічками. А дівчата встелили місце для молодих пахучою м'ятою, хрещатим барвінком.
— Сідайте, молодята! Вже панотець жде вас у церкві!
— Та не барітеся! — загукав Василинин дід. — Бо, їй-бо, не видержу, сам почну бенкетуватиі Давно не бачив такої славної пари!
Гордій з Василиною вмостилися на першому возі. Коні рушили до греблі. З музикою, піснями та галасом весільні гості покотили до церкви, що стояла на тім боці ставу, під ліском.
— Як швидко все сталося, — прошепотіла Василина, схилившись до Гордіевого плеча.
— Ти рада? — щасливо озвався козак.
— Рада. А серце тривожиться.
— Чому, кохана?
— Не знаю. Смокче в грудях, тисне щось. Ніби віщує... погане...
— Голубонько, хіба можна давати волю серцю?.
— Воно знає, Гордійчику... та й Правічна Мати казала..
Їхню розмову перебив збентежений гомін людей. Коні спинилися посеред шляху. З поля котився рвучкий вихор, крутив у своєму зловіщому стовпі пилюку, вирвані кущі перекотиполя, поламані стебла жита й квітів.
— Чортове весілля! Чортове весілля! — почулися тривожні голоси.
— Біда, людоньки!
— Це лихий знак!
— Гей ви, не каркайте!
— Що ви дурієте? — крикнув Грицько із задньої підводи. — Не бачили вихору? Рушайте!
Вихор пролетів перед молодими, дихнув теплом і пахощами степу, крутнувся ліворуч і пропав десь у кручі.
— Гей, людоньки! — силувано усміхнувся Гордій. — Хай і чорти веселяться, коли нам весело. Рушаймо далі!..
Ніхто не засміявся на той жарт. До церкви підкотили тихо, без співу. На невисокому ґаночку вже чекав молодих старенький панотець у парчевій ризі. Він ясно усміхався до всіх, кланявся, розгладжуючи довгу сиву бороду.
— Гарна пара, — приязно сказав священик. — Прошу до храму божого...
Враз на дзвіниці почувся відчайдушний крик, пролунав мідний тривожний гук.
— Ти що, здурів? — крикнув священик, сварячись хрестом. — Чи напився передчасно?
— Татари! — зарепетував дзвонар і чимдуж засмикав мотузки. Лиховісні звуки покотилися понад степом, розносячи страшну вість іншим хуторам та селам.
Весільні гості на якусь мить завмерли. Потім почувся лемент, плач дітей. Священик підняв руки, закричав:
— Людоньки! Дітей до церкви! До церкви! Козаки, хлопці-молодці, до зброї, яка в кого є!
Дітвора сипнула разом з жінками до тісного входу в храм. Козаки й парубки почали перевертати вози, оточивши тим слабеньким городищем підхід до церкви. А з поля вже долинали зловіщі звуки ординської навали, чувся тисячоголосий тупіт коней, радісне завивання:
— Алла! Алла! Алла!
— Ось воно, — помертвілими губами прошепотіла Василина. — Не судилося, Гордійчику! Боже мій, не судилося! Нащо ж вона сказала про діток? Нащо?
Василина припала до плеча Гордія, який похапцем лаштував пістолі, пригнувшись за возом. Він люто глянув на чорну стіну татарської кінноти, що рікою плинула з поля, крикнув Грицькові;
— Побратиме! Одведи ії до храму! Хіба ж не бачиш?
— Гордійчику! Як же це? Гордію, коханий! Що з нами буде?
— Василинко! Хутчіше до церкви! Дасть Бог, одіб'ємося від поганих! Прощай, Василинко!
— Ой матінко, голубонько! Ой мати пречиста! — голосила дівчина, пориваючись до коханого. Та міцні руки Грицька трутили її до церкви. Вона впала на підлогу, заридала, Її підвели ласкаві руки священика.
— Терпи, доню, — сказав він, хутко знімаючи ризу, а за нею й рясу. — Великий іспит прийшов для всіх нас. А найпаче — для вас, молодих! Сядь біля діток, там за царськими вратами, втіш їх...
— А ви куди, панотче?
— До козаків. Хіба я не вояк?
Священик вхопив у куточку церкви два мушкети, в'язку пістолів, шаблю, кинувся до дверей.
ЛИХО
На захисників храму посипалися стріли. У відповідь затріщали постріли. Добре цілилися козаки та парубки. З десяток напасників попадали з коней. Задні налітали на них, переверталися в повітрі, розбивались об землю. Та навала не могла спинитися, сотні коней могутньою лавиною затопили майдан біля церкви, вдарилися в благеньке городище, зламали його.
Залунали прокльони, лайка, верещання татарських вояків. Заблищали шаблі. Вороги спішувалися, лізли на вози, в повітрі гадюками розкручувались аркани.
Священик вискочив на ґанок. До нього кинулися татари, він стрілив у них з пістолів. Два ординці впали, третій зчепився з панотцем битися на шаблях.
— Держись, панотче! — закричав Гордій. — Держись, я йду на поміч!
Та вже не до помочі козакові! Падає на нього аркан татарський, сплутує руки-ноги петля слизька. Борушкається під купою ворогів Гордій, ричить від люті, та не може нічого вдіяти.
Вже падають, посічені ятаганами, бояри, хлопці хороші степові. Вже здушений петлею за шию, волочиться за татарським копем по землі Грвгцько, побратим Гордіїв. Горять, палають на тім боці ставу хати, вогнем охопилися жита на городах, стодоли, клуні, відчайдушне іржуть коні, ревуть корови. Полум'яна квітка виросла над млином, весело заскакала по сухій деревині, сягнула неба.
Священик, відбившись від напасника, метнувся до церкви, зачинив двері на важкий засув. Знадвору загупали, загоготіли, заревли. Діти трусилися від страху за царськими вратами, жінки мовчки хрестилися, нажахано прислухаючись до ворожого ґвалту.
Панотець швиденько кинувся до вівтаря, одсунув його — під ним зяяла чорна діра.
— Дітей сюди, хутенької — наказав він.
Василина схопила священика за руки, благала:
— Що з ними? Що з Гордієм, панотче?
— Молись, дочко!
— Що з ними? Хоч слово!
— Полонили, прокляті! Заарканили! Село горить? Дітей треба зберегти!
А малюки вже сполоханими пташатами пірнали в темний отвір підземного ходу. За ними полізли й матері та дівчата. А знадвору чувся регіт, червоні язики полум'я мерехтіли попід вікнами—татари вирішили спалити непокірних гяурів живцем, щоб не тратити часу й сил на штурм.