Він почалапав до корми, зник у каюті. До бранців наблизився наглядач — кремезний здоровило в оксамитній безрукавці, з брудним зеленим тюрбаном на голові. Пика в нього сита, червона, вдоволена, руді вуса звисали аж до грудей.
— Землячки, — гаркнув, ніби вдарив у бубон, наглядач, свердлячи невільників очима. Він підняв угору руку, потряс товстелезним сиром ятним канчуком, сплетеним чи не вдесятеро жил. — Забувайте козацтво, забувайте Січ, Вкраїну там всяку. Оце в моїй руці — ваш бог, ваша правда і воля. Хочете жити й дихати — гребіть, мовчіть, хваліть турецького бога аллаха, щоб дав дожити вам до раночку. Чого-небудь не второпали?
— Второпали, — байдуже сказав Грицько, поглядаючи на похилені, поранені спини невільників, які навіть не обернулися на ту розмову. — Не ти перший, не ти останній...
— Кесим моє ім'я! — грізно крикнув наглядач. — Кесим!
— Чи не Кузьма? — насмішкувато кинув Підкова. — Адже хрестила тебе мати в церкві? Чи, може, недовірок ти повії якоїсь?
Свиснув зловісно канчук, оперезав спину козацьку, розпанахав сорочку зотлілу навпіл, почервонів од крові. Не скрикнув козак, не моргнув оком, тільки потемнів погляд у нього, нап'ялися жили на руках.
— Покорися, синку, — жалісно озвався збоку сивий дід, похитуючи бородою, — їхня сила — що хочуть, те зроблять з тобою...
— Сюди сідайте, — гримнув Кесим, — ось так краще буде... Ласкою не захотів — подвійні кайдани маєте...
Загриміло залізо, впилося в руки.
І задзвеніли в пам'яті Гордія тужливі слова думи старовинної, сумної: "А вже ж нам ся турецька бусурманська каторга надоїла, кайдани-залізо ноги повривало, біле тіло козацьке до жовтої кості пошмугляло..."
Оживає пісня-дума. І він — Гордій — вже слово тієї думи. Не співець, не слухач, а розтерзане, закатоване слово. Полетить воно понад морем, понад степом, понад Дніпром славетним, понесе біль і тугу бідних невільників до рідного краю, збудить жаль у серцях материнських, розжалобить дівчаточок вірних, гнівом сповнить душі козацькі...
Гримлять, гуркочуть якори. Виходить з каюти господар-турок, потягується солодко, витирає губи після смачної вечері. Дає знак керманичу. Дружно падають весла на темносиню гладь моря. Завирувала вода, запінилася під днищем.
Плине галера до обрію—легко, гарно, як лебідь. Певно, милуються нею татарочки з берега, втішаючись з хлопцями чорноокими. Певно, радіють з її легкості й величі чайки білокрилі, що стрілами пронизують сутінки імлисті.
Похитуються невільники, гребуть важкими веслами. Не зупинишся, не спочинеш. Мов заворожений кожен. Ходить поміж рядами наглядач, вимахує канчуком, посвистує щось собі під ніс, покрикує.
Небо заливається зорями. Стає холодніше. Господар, погомонівши з керманичем, ховається в теплій каюті. Кесим зупиняється біля нових бранців, мовчки стоїть, сопе важко. Нарешті торкається канчуком плеча Грицькового, обзивається хрипким голосом:
— Ти ось вовком на мене глянув! Хе-хе! А я ж добра тобі хотів... Ну, вдарив, ну, що тут такого? Кого з нас не батожили змалку? Хе-хе!
— Пралда, ваша правда, Кесим-паша! — забулькотів за спиною Підкови Онисько. — Такому магамету, як він, це на користь піде! Тільки й думає про вовче... щоб втекти! Хе-хе!
Кесим вперіщив зрадника канчуком, заверещав:
— Я тобі дам магамета! Я тобі дам пашу, бидло смердюче!
— Я хотів с-сказати... я не хотів про магамета... я... я...
— Цить! — оскаженів наглядач. — Мовчи... не диш... Тужливо плакали чайки десь в сутінках, гойдалися щогли, глухо гупали хвилі в днище каторги, а Грицько мовчав. Мовчали й невільники, прислухаючись до химерної сповіді Кесима.
— Мені, може, тяжче, як вам... Еге, правду кажу... Вам що — греби, та й все. Знай — греби. А мені за кожного з вас... треба голову свою класти. А що — якби турок був, він би вам показав... Він би з вас шкуру поздирав... на чоботи. А я? Я тихий...
— А який тоді чорт, коли ти тихий? — не стримався Підкова.
Всі чекали від наглядача лютості, але він стримався, навіть засміявся.
— От бач — я смирний. Ти мене чортом — а я веселий. Бо земляк ваш. Українець же. Кров наша одна...
— Одна-то одна, та затруєна, — сказав Грицько. — Юда теж був апостолом Христа, а продав же Спаса. Так і ти...
— Що я? — обурився наглядач. — Кого продаю?
— Вкраїну. Матір свою, батька, братів...
— Що таке Вкраїна? — зневажливо мовив наглядач. — Верби над ставом? Чи бур'яни в степу? Чи села, що нам не належать? Хіба не пани лядські все забирають в хлопів, що вони посіють, та й саму душу впридачу?..
— Правду сказав ти, наглядачу, — важко сказав Підкова, блиснувши очима в пітьмі. — Розтерзана Вкраїна наша круками хижими. Налітають вони з усіх країв, випивають очі, довбуть тіло біле материне... А все ж таки е вона. Живе. Аби не жила, не пили б воріженьки кров червону. Юди прокляті торгують добром вкраїнським, продають його то ляхам, то татарам, то туркам. В кого руки загребущі — тому й продають. А якби не було зрадників — вільною стала б земля козацька...
— Скрізь люди однакові, — понуро озвався Кесим, — і в Турещині, і в Ляхистані, і в Московії. Що треба? їсти, пити, жінку добру, сім'ю там якусь. Служити комусь... А Вкраїна, чи Молдавія, чи Крим — байдуже. Еге ж. Живуть люди і в Індії, за морем, живуть і під султаном.
— Що ж ти заспіваєш, як козаки будуть під стінами Синопа? — зловісне мовив Підкова. — Якому богові тоді помолишся? Мати одна, покручу! І край рідний один єдиний! Не вбережеш свого, продаси — чужий стане колючим терням, салом, розтопленим за шкірою...
— Ану, цить! — замахнувся канчуком Кесим. — Розпащекувався. Я до тебе по-доброму, а ти...
— Бачу твоє добро, — буркнув Підкова. — Тримай його при собі. Маєш силу — знущайся! Та не підлазь хитро, по-лисячому. Хто матір продав — тому нема рятунку ні на цьому, ні на тому світі...
Кесим мовчки одійшов, тінню промайнув між невільниками, зник біля корми. Побратими перезирнулися. Гордій прошепотів:
— Що це з ннм сталося? Може, совість заговорила?
— Яка там в шакала совість? Лопуцьок один од щавлю... а мо', й того нема. Тихо, брате, стерво за плечима. Мовчи, терпи...
БУРЯ
Опівночі заярилася буря.
Застогнало море Чорне, запінилося, покотило валом холодним, хлюпаючи солону хвилю в галеру, заливаючи нужденне лахміття й обличчя невільників. Низько над водою блискавично мчали кошлаті хмари, вони налетіли зненацька, покривши спокійне небо. Лише інколи в промоїнах поміж ними видно було зірки — по них керманич тримав шлях до південного заходу. Каторга зловіспо затріщала.