– Чому не донесла на неї зразу? – спитав патер Йоганес.
– Бо хотіла вислідити, не споловивши, – твердо мовила Луїза.
– А виказала, коли вона вигнала тебе.
– Бо вислідила все й не могла більше.
– А пан Петер теж читав ті чорні книги?
Луїза ніби отямилася, очі її забігали.
– Пан Петер – чоловік добрий, – сказала вона. – Він і жінку од чорних книг одмовляв.
– Але ж він знав про те, що його жінка відьма?
– Ні, не знав, – ніяково сказала Луїза. – Він тільки, наскільки знаю, відмовляв її читати книги.
– Звідки знаєш? – спитав строго патер. – Дивись не бреши!
– Він чоловік добрий, – злякано сказала Луїза.
– З’яви істину, – мовив урочисто патер Йоганес, – щоб я не добивавсь у тебе правди іншими шляхами.
Луїза злякано замотала головою:
– Я сказала правду.
Тоді з іншої кімнати виступив кат, в його руках був дауменшток[5].
– Бачиш цю штуку, – сказав він. – Рука чи нога закладається сюди, а гвинт закручується – буде дуже боляче. Ліпше зізнайся.
– В чому? – злякано спитала Луїза, всі думки від страху в неї змішалися.
– А ти вже й забула, що я питав. Чи Петер Ліпс знав, що його жінка відьма.
– Знав, – тихо сказала Луїза, губи її тремтіли.
– І відмовляв її не тільки від книг, але і від того, щоб не літала на шабаш?
– Так, – шепнула Луїза.
– А сам читав ті ж таки чорні книги?
– Ні, він читав учені книги.
– А звідки знаєш, коли сама невчена?
– Чортики на тих книгах не стрибали.
– З’яви істину! – сказав патер, а кат показав Луїзі бейнештаубе, або іспанського чобота.
– Хороша річ, дівонько! Хочеш покажу, як вона діє?
Луїза заверещала.
– Викладай! – крикнув патер Йоганес.
– Він читав ті самі книги, – видихла служниця.
– Тепер ти молодець! – сказав кат.
– Цього нам досить, – мовив патер, позіхнувши. – Записав усе? – звернувся до писаря. – Хай поставить хрестика.
Луїза поставила.
– Далеко з міста не відходь, – наказав патер Йоганес, колупнувши пальцем у вусі, бо йому засвербіло. – Може, ще тебе покличемо. Йди, дочко, з Богом, і хай тебе благословить Господь!
Луїза присіла, поцілувала патера в руку і чимдуж побігла до дверей, бо їй тут уже й страшно ставало, а ще відчувала вона на спині пильний патеровий погляд, яким той дивився на неї, – як вуж на жабу, хоч і не знала думок, що з’явились у патеровій голові, а це було зовсім не прихильні до неї думки.
V
Усе це відбувалось у магістраті, де тимчасово розмістився мандрівний духовний суд, тут було, зрештою, й тюремне приміщення з колодками та знаряддям для тортур.
Катарина лежала в глибокому підвалі, ноги їй було забито в колодку, аж не могла вона зворухнутися, а на шию їй одягли ошийника із залізними шипами до тіла – ошийник був на ланцюгу, припнутім до стіни. Руки їй прикуто до поперечної балки, лежала ж жінка на балці повздовжній, отож ніби на хресті була розп’ята. Не мала змоги й ворухнутися, тіло їй заклякло й уже боліло, і вона послала думку й молитву до того, котрий був розп’ятий 1516 років тому, бо проповідував світові любов та милосердя і всі десять заповідей. І от прийшли його учні, зрозумівши з тієї науки те, що їм було корисне, тобто пожиточне, й іменем його хреста почали розпинати всіх невдогодних та непокірних, а разом із ними й невинних, в ім’я любові сіючи смерть, а в ім’я покірливості – непримиренність. Ця думка засіла кілочком у голові Катарини Ліпс, і їй раптом здалося, що хтось колись безнадійно зрадив учителя, що вчинок Іуди Іскаріотського – тільки перша печатка тієї великої зради[6]; зрештою, то й не зрада була, а відречення. Зрада ж справдешня замислювалася серед вірних та відданих, тих, котрі за потребою відрікалися, а коли варто було каятися, то й каялися, й поверталися, тих, котрі спершу гонили вчителя, а потім раптом перейнялися його вченням, – побачили-бо дійовість того вчення і відчули його живучість у віках.
Й раніше про це думала, начитавшись книг Святого Письма, але не допускала таких думок до серця; зараз же, розіпнута на хресті, як і він, і в передчутті мук, що на неї чекають, тільки й думала, що про нього й про велику йому зраду, бо мимоволі ніби переходила в його плоть, а її думки ніби навіювалися його думками.
– Господи, – прошепотіла вона, – ти прийшов на світ і дав себе розіп’ясти, бо хотів спасти його від ненависті, яка затопила цей світ. Але, Господи, ти не спас світу, а тільки розтяг свою муку у віки. Велиш добрим та розумним гинути, а лихим панувати. Хіба така має бути наука любові?
Прислухалася, ніби хотіла почути відповідь, але тиша стояла навдокіл. Тяжко нило тіло, бо не могла ним рухнути, в’їдалася поперечна колода у спину, тіло ніби руйнуватися починало зсередини. Ні, вона не зовсім добре знала, що її чекає, бо про те, що чинять із запідозрюваними в чарівництві, ходили тільки глухі чутки, зокрема про нелюдські муки, яким їх піддають, – зрештою, ніхто ніколи живим звідтіля не повертався. Тільки раз бачила вона, як палять відьом, і це було щось таке жахливе, що вдруге і втретє це дивитися не пішла. В тих нещасливих були почавлені пальці на ногах та руках, чорні лиця, осмалені голови, несамовиті очі, сині плями на шиї – і от вона також у їхній шкурі. Десь поруч лежить так само закутий її добрий та напрочуд спокійний чоловік Петер – як би вона хотіла перемовитися з ним, порадитися, але також неможливо. Тоді відчула, що має згадати щось конче потрібне: чи з прочитаних книжок, чи з того, що при нагоді оповідав їй чоловік; здається, це мала бути ниточка, за яку можна схопитися, – їй у голові аж обертом пішло, так напружила пам’ять. Десь читала, чи це чоловік казав, що обвинуваченому в чарівництві не давалося ніяких засобів захисту. В "Malleus maleficarum", тобто "Hexenhammer-i" – "Молоті відьом", було встановлено принцип, що імена доносителів мають зберігатись у тємниці. Одне тільки могли вжити оскаржені, але що? Ні, вона не могла того згадати; колись це було сказано в принагідній розмові; може б, на ясну голову воно б і прийшло на думку, але тепер, коли вона мучиться, коли її чомусь уподобили до Учителя, водночас називаючи її його ворогом, була цілком безпорадна. Ну от, поворушила головою – й шипи миттю в’їлися їй у шию – скрикнула; спробувала поворухнути руками чи ногами – тільки біль був у відповідь на її потуги.