Отож і тепер, сидячи в кріслі, патер ніби проваливсь у підземелля: падав туди як чорний птах, розкинувши руки-крила, розвіявши поли чорної мантії, аж свистіло довкола повітря, а може, й не повітря – свист наростав ізнизу, ніби з підземних рурів виривалися струмені пари; зрештою, й справді від того розливався туман, кошлатий і клубастий, в якому мигали якість червоні оголені постаті. Тоді на нього, Йоагана Шпінглера, напливло обличчя Агріппи фон Нетесгейма, криво усміхнене й також червоне, і він, Агріппа, сказав:
– Твої докази виводять, що ти сам єретик, патере Йоганесе!
– Але я спалив уже дев’яносто вісім відьом, – вигукнув Шпінглер. – Ще дві – і їх буде сто, не рахуючи тієї, яку ти захищаєш і до якої запалений гріховною пристрастю, – їх, ті дві, я знайду тут. Але й твоя згорить на вогнищі, Агріппо! Нею я почну свою другу сотню!
Агріппа на те тільки засміявся, вискаливши червоні губи й зуби, і патер Йоаган раптом збагнув, з ким має діло. Він зойкнув, бо йому просвітліло в голові, хай тисячу разів був поринутий у сон і хай летить у червоно-синіх хвилях сморідкого туману. Його мозок, однак, працював чітко й тверезо, бо завжди був на сторожі Божої слави, спить він чи не спить. І за довгий час, відколи став комісаром відьом, добре вивчив своє ремесло, як і те, якими можуть бути підступи диявола, – недарма все те пильно й старатливо записував. Добре відав також, що не варто забувати й про власну засторогу, адже сила дияволова більша людської.
І це так його схвилювало, що він аж прокинувся й довго сидів у кріслі, очунюючи й отямлюючись, картаючи себе за те, що полінувався дістатися до ліжка, щоб заснути нормально. Йому знову загучав у вухах Агріппин голос і те несподіване звинувачення в єретицтві, притому звинувачували не кого, а його ж, Йоагана Шпінглера, – ні, це пахло чимось недобрим. "Того не можна полишати на так, треба випередити нечестивця. Я його випереджу!" – подумав твердо він.
Кліпнув оченятами, що наче темні сливки плавали в молоці білків, і вже більше не думав про Агріппу – думав про речі нагальніші: зараз викличе людей і пошле їх по ту відьму, яку йому Господь сподобить викрити і знищити в науку прийдешнім поколінням. І він відчув, як завжди в таких випадках, гостру цікавість до чергової жертви, а водночас холодний, але й пристрасний розважок мисливця, який зважився йти супроти хижого звіра.
Потягся до дзвінка й подзвонив двічі, викликаючи посіпак. І, поки мали відчинитися двері, патер Йоганес думав лише про одне: брати Катарину Лiпc чи її чоловіка також. Петер Ліпс напевне був чорнокнижником, але коли брати обох, то його в число ста викритих відьом. не зачислиш. Загалом же, брати обох було вигідніше для святої інквізиції – тоді майно нечестивців повністю буде сконфісковано. З того майна має заплатити й господареві цього двору, де сидить, – ні, таки ліпше брати обох! А щодо числа сто, то є шлях простіший і так само певний. Зрештою, й чорнокнижники в нього мали свій рахунок, цього разу виходило також кругле число – двадцять п’ять. А дев’яносто дев’ятою відьмою могла б стати прислужниця, яка свою господиню й виказала. Треба її промацати! Отож патер Йоганес наказав посіпакам, щоб брали обох Ліпсів, а їхню колишню прислужницю викликали для допиту.
ІІІ
Катарина Ліпс відчувала останнім часом тривогу. Все почалося від того, що вона вигнала свою служницю Елізу Гільген, бо та виявилася неохайна, лінива й пащекувата. Еліза подивилася на пані з-під лоба і процідила крізь зуби:
– Це вам діло так не мине, я подбаю! – повернулася й пішла геть.
Катарина схвилювалася: не мала ніяких підстав тримати в себе негідницю, але щоб та виявилася аж така нахабна, що й погрожувати посміла, – цього вже було занадто! Зрештою, все можна було забути, коли б не почала невдовзі відчувати щодо себе охолодження сусідок, з якими раніше втримувала сякий-такий лад. Очевидно, та пащекуха рознесла про неї якісь брехні, омовила її, розповіла про ті ущипливі, але цілком добродушні кпини щодо сусідок, які Катарина в сімейному колі часом дозволяла. Отже, довкола неї, Катарини, почала зводитися стіна відчуження; з нею віталися крізь зуби або й не віталися зовсім. Коли проходила вулицею, жінки замовкали й дивилися на неї порожніми очима. А що найгірше, Катарина не могла знайти собі нової служниці, хоч бажаючих служити дівчат завжди було досить. Отже, навколо неї почала ніби снуватися якась змова, і жінка це виразно відчувала. Не втрималася й поскаржилася Петеров, і той як міг заспокоїв її, порадивши менше виходити на вулиці й золити жіночі очі, бути до всіх як і раніше, тобто ніби не помічати зміни до себе ставлення, а ще піти і щиро посповідатися патерові Маркусу, який був людина розважлива та впливова.
Катарина чоловіка послухалася, стала тільки зрідка виходити з дому, завжди чемно з усіма віталася і ніби не помічала відвернутих спиною до себе сусідок. Пішла вона й до патера Маркуса і щиро розповіла про все, що навколо неї чиниться, і про негідницю служницю, яка її напевне обмовила.
Патер Маркус, очевидно, знав щось більше.
– Ходять чутки, дочко моя, – лагідно сказав він, – що ти читаєш книжки свого чоловіка і часто засиджуєшся за ними й до півночі.
– Хіба ж то гріх, панотче? – спитала Катарина, бо те, що сказав патер, була правда.
– Це не гріх для людини вченої і мужа, але гріх для жони, – мовив патер Маркус.
– Але ті книги – тлумачення Святого Письма, отче! – сказала Катарина.
– Тлумачити Святе Письмо можуть мудрі філософи, люди твердого розуму, а істотам розуму тонкого, як жіночий волос, досить молитви і сповідання віри, тобто боговгодного й чесного життя.
– Хіба ж я не жила боговгодно й чесно?
– Це мусиш знати сама. Але щось чинила не так, коли люди від тебе відвернулися. Уподібнюватися до інших треба, а не відрізнятися, бо гординя – один із великих гріхів людських. Хай книжки читає твій муж, а ти знай жіноче діло, тобі належне.
– Я жіночого діла в домі не занедбую, отче, – впустила очі Катарина.
– Жіноче діло ведеться не тільки в домі, – сказав патер Маркус, – але і в світі. Бо коли ти жона в домі, а до інших жон гординю тримаєш – це також гріх.