Дід Макар

Сторінка 2 з 3

Бордуляк Тимофій

Гей ви, воли мої сиві, чому не орете?

Гей ви, літа молодії, чому марно з світа йдете?

Гей, орали б ми, та не стояли б ми, нема кому поганяти,

Гей, не йшли б ми марно з світа, нема кому шанувати...

— Вже знов п'яна! — пробормотав дід Макар. — Гей ти, паскуднице! — став він кричати їй над головою. — Чи ти вже Бога не боїшся і встиду не маєш? ге?

— З біди, дідуню, з біди! — промовила Танька жалібним голосом, мов звиняючись, і стала знов співати, та вже на іншу нуту:

Було в мене колись поле,

Багатство, достатки, —

Тепер мене біда гнобить,

Бо поля ні латки...

— Ах, ані на п'ядь нема святої землиці, щоб хоч десять бараболь посадити... Всьо посіли чужі люде... А тепер ще й ви будете наді мною знущатися в моїй власній хаті?! — закричала она піднесеним, захриплим голосом до діда. — Коли вам зле в моїй хаті, коли ви такий святий, то забирайтесь собі від мене де хочете! Вон!

Она піднесла вгору кулак і хотіла сама піднятись з лавки, та, мабуть, була она дуже п'яна, бо повалилась під лавку і в одну мить захропла, заснула.

— Тьфу! Нічого нема на світі плюгавійшого від п'яної жінки, — промовив до себе дід Макар і пішов шукати свого леговища [21]. Оно находилось в сусідній кімнатці, що подобала на валькир [22], а ще більше на комірку. В ній було пусто: ні стільця, ні лавки, навіть сонячне світло не добувалось до неї, бо одиноке, маленьке, давно вже вибите віконце дід Макар заткнув латуном [23]. Цілою обстановою в тій комірці була стухла солома, що грубою верствою [24] лежала на долівці. Тут-то дібрався дід Макар і став після свого звичаю [25] моститися. Мостився, мостився, шелестів соломою, муркотав щось до себе, вкінці тяжко зітхнув і заснув сном блаженних [26].

Затихли людські голоси в маленькій хатині, лише цвіркуни десь під печею та в старих стінах заливались своїм цвіркотом, мовби для них щойно зійшло сонце, настав білий день...

IV

Від смерті чоловіка Катерина Грущиха остала в хаті сама з малими дітьми. Гірке єї було житя! Бідна жінка плакала, била о стіну головою, не брався єї ні сон, ні робота; безперестанку чорні думки, мов ті хмари, товпились по єї бідній голові, а непевна будучність, мов те страховище, виринала щохвилі перед очима. Вже минав шостий тиждень єї самітного життя, а ніхто до неї не навідовався, ніхто не прийшов потішити, дати їй яку пораду...

Осталось було трохи припасів хліба, муки, пшона, картофель, — всьо се поволі минулось, бо діти живі, хочуть їсти. Всьо вийшло, остався лише голий борщ [27], а до борщу хліба — ні шматочка. Ось чому-то Катерина пійшла в куток, щоби діти не виділи, і залилась гіркими...

А діти, звичайно, як діти: позасідали собі коло стола та й жебонять собі весело, заглядаючи в борщ, що парував з глиняної миски і відбивав в своїм зеркалі кучеряві голови дітей, відбивав хатнє вікно, а крізь вікно цілу околицю.

— Дивіть, — каже старший хлопчик до других, — я бачу в борщі вас всіх і себе!

— А я виджу вікно, — обізвалось друге, — а там дальше синє небо з білими хмарочками...

— А я виджу ворота і вербу коло воріт...

— А диви! — підхопив знов старший хлопчина, — ось ворота відчиняються, хтось до нас іде... тільки не можу добре розпізнати, хто се такий... Мамо, хтось до нас іде! — обернувся він до матері.

І справді! В сінях далося чути муркотанє, подібне до гомону, який видає, літаючи, велика муха або джміль. "Се дід Макар!" — промовив хлопчина ніби сам до себе. В сій же хвилі отворились двері і на порозі показався дід Макар — старий, згорблений чоловік, з сивим від вітру збуреним волосєм, з сивою бородою, з перевішеними через плечі торбами, з поморщеними, свіжо подряпаними лицями і з попідбиваними очима.

— Слава Ісусу Христу! [28] — сказав він з низьким поклоном перед образами. Він оперся о закривлену палицю і став вголос відмовляти молитви: "Отче наш", "Богородице Діво", а відтак став поминати умерших: "Пом'яни, Господи, усопших отців і маток, пом'яни браття, сестриці, свекрухи, швагри й зовиці [29], що в чистових [30] муках— зістають, нізвідки рятунку не мають... Пом'яни, Господи, усопшого раба Божого Симеона і дай єму світлість вічную, отвори ему врата небеснії..." Скінчивши свої молитви і поминаня, випростувався і став розглядатись по хаті, мовби дожидаючи милостині.

Катерина обтерла запаскою [31] сльози і приступила до діда Макара.

— Діду, — стала вона з жалем говорити, — най вас Бог споможе... Ще я ніколи не відпустила убогого з порожніми руками, аж нині не маю вам що дати... Видить се Бог милосердний!..

— Гм, гм, не маєш що дати, — говорив дід ніби з докором, — а от на столі стоїть борщ. Чому ж не маєш що дати?

— Ну, то сідайте, діду, беріть ложку та їжте, будьте в нас нині гостем.

Дід Макар наблизився поважним кроком до стола і сів коло миски.

— Ге, діточки! — почав він підлещуватись до дітей, — на столі борщик стоїть, тілько я у вас не виджу хлібця на столі...

— Бо нема в нас хліба, — відповів старший хлопчик з розумними очима, — вже три дні нема і нема з чого спечи.

— То зле, голубчики мої, коли нема хліба, треба єго звідкись роздобути.

Він зняв з себе одну торбу, поставив собі на коліна і почав з неї виймати окрушки хліба.

— А ось маєте, голубчики, хлібець, їжте з борщиком, — говорив він, кладучи перед кождою дитиною окрушок, — а як з'їсте, то я ще добуду.

Діти дивились спочатку якось несміливо то на хліб, то на діда. Та, видно, їм так і запах хлібець святий, бо кожде брало за свій кусень і їло з борщем.

— Катерино, — кликнув він, — а ти чого стоїш в куті та хлипаєш? Чи то що поможе? Скажи сама! От ходи до гурту, бери хліб та кріпися, бо вже тільки снасть [32] з тебе... Тут плач нічого не поможе, ще раз кажу. Тут треба мудро роздумати, що робити...

— Ах, порадьте, дідусю, порадьте! — лебеділа [33] Катерина. — Бо вже сама не знаю, що мені робити: чи втопитись, чи в землю провалитись...

— Не гніви Бога, дурна жінко! — обурився з повагою дід Макар. — Така бесіда лише гріх на душу стягає!

Вона наблизилася до стола і глянула на свої діти, та ще більший біль пірвав єї за серце. Недавно єї чоловік, добрий робітник, трудящий господар, не давав їй з дітьми голодувати, а тепер ось до чого дійшло! Єї діти сидять коло голого борщу і їдять дідівський хліб... Хоч і як збиралось їй на новий плач, та она вже не плакала, бажаючи почути від діда розумне слово.