Одного разу поїхав я в господарських справах до Києва, було свято в Лаврі, я пішов до церкви. Прочан, народу, тиск! Ми виходили з церкви... Я звернув чогось увагу на огрядну жінку з рум’яним обличчям і веселими карими очима, вона виходила поруч з нестарим панотцем, тримаючи за руку підлітка-хлопця.
Щось знайоме, щось давнє пропливло в мене перед очима.
Ми пішли до трапезної. Дивно. Навскоси від мене посідали вони. Я знову глянув на неї пильно, вона теж глянула на мене пильно раз, другий, і я побачив в її очах жаль — болючий, глибокий.
Панотець і хлопчик підкріплялися, а вона не їла нічого.
— Ну, матушко,— озвавсь нарешті панотець,— час. Вони підвелись. Час було і мені. Я встав навмисно хутче, і ми зіткнулися з нею. Вона глянула на мене, вся почервоніла, але насмілилась і спитала тихо:
— Скажіть, будь ласка, чи я не помиляюсь... ви стояли колись з вашим ескадроном в Ружмайлові?
— Тася! — скрикнув я.
— Тася, Тася! — одказала вона радісно.— А це мій чоловік, це мій старший син.
Ми познайомились. Тепер я придививсь до неї. Так, це була Тася, але її не можна було пізнати: з тієї любої Хлої вона зробилась огрядною жінкою, загрубілою від господарства і буднів життя.
Два-три моїх запитання про батька, про життя, про нових власників Ружмайлова. Вона відповідала — батько вмер, на парафії тепер її чоловік, Ружмайлово купив якийсь московський купець.
Але знати було, що вона має ще якесь питання, не наважується, але таки наважилась! Почервоніла і запитала тихо, несміло: "А поручик Турута живий, здоровий?"
Вона ще згадує його. Я розказав їй все, що знав про нього: що він служить, дослуживсь генерала, одружився, такий веселий, як і був.
Жаль глянув на мене з її очей. Ми попрощались. Я дивився їй вслід, вона пішла разом з панотцем і сином. Тихо пішла, покірно. А як вернеться додому?.. Чи не співатиме вона, гаптуючи біля вікна: "Не всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються, не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються?"
Чи не втиратиме краєчком хустки очей?
Як кохала! Та й він веселий, молодий, чи ж не кохав він її? Чи не створені вони були одне для одного? Але — він офіцер, вона бідна квітка польова. О, вона побігла б за ним на край світу... Але він не озвавсь, вона не сказала.
І кожне пішло своїм шляхом, а невимовлені слова кохання каменем прикипіли до серця.
Ця зустріч сколихнула і в мені давні спогади.
Прийшов великий шістдесят перший рік — знищення кріпацтва, а за ним і шістдесят третій — останнє польське повстання.
Був літній вечір. Ми сиділи на терасі, хтось читав вголос новий часопис. Коли це загавкали собаки, чути було, як до ґанку під’їхали коні, козачок увійшов на терасу і сказав, що приїхав якийсь незнайомий пан і бажає мене бачити.
Я ввійшов до зали. Літній і зовсім незнайомий чоловік польського типу чекав на мене.
— Вишинський,— репрезентувавсь він.
Ми привітались... Я попрохав сісти. Гість добув з кишені великого пакета і передав мені.
— Давні приятелі доручили мені передати це панові до рук.
В його вимові чувся польський акцент.
Я взяв пакета.
— Пан дозволить?
— О, прошу, прошу.
В конверті були два листи і п’ять стофунтових купюр.
Гроші!? Звідки? Від кого? За що? Мабуть, в листі якесь доручення. Під одним листом стояло "Стефан", під другим — "Броніслава".
Рука моя затремтіла... кров припливла й одпливла з обличчя.
Стефан писав коротко: він кілька разів доручав приятелям довідатись про мене, розпитатися, де я, знайти адресу мою, щоб він міг вислати мені борг — ті п’ять тисяч карбованців, що я витратив на них. Він дякував ще раз за все, що я зробив для них.
Лист Броніслави був довгий.
"Дорогий, незабутній друже,— писала вона,— не знаю, чи ви забули за нас, чи ні, але я робила все можливе, щоб знайти слід ваш, та боялася скомпрометувати вас і сліду вашого не знайшла. Бабуся давно вже вмерла на моїх руках, упокоївся і пан Сошальський — наш фурман тієї страшної ночі, пані Стецька в Римі, в кляшторі кармеліток, вона щиро вітає вас. Мої обидва сини,— Віталій і Стефан,— зробили те, чого нам не поталанило зробити,— вони полягли в січі, разом з тими, що вмирали за отчизну. Коли вам віддадуть цього листа, ми будемо вже їхати океаном до Америки,— розбиті бурею пташині зграї збираються в новій землі. Та де б ми не були, завіти Ружмайлова залишаються в наших серцях. Прощавайте! Бувайте щасливі. Броніслава".
А під спадом ще стояло: "все життя..."
Лист затремтів в моїй руці. Категоричний імператив Канта — переміг.
Але проти мене сиділа незнайома особа, треба було взяти себе в руки. Я сховав гроші і листи і звернувсь до свого гостя:
— Я мушу дати розписку панові, то прошу до кабінету.
Ми перейшли до кабінету, незнайомий взяв в мене розписку і почав прощатися.
Я здивувався:
— Як, без вечері? То ж неможливо.
Та незнайомий не дав себе умовити.
— Прошу вибачити, поспішаю, до ночі маю бути в Козацькому.
Він поїхав. Більше я не мав звісток про них.
Дід змовкнув, сива голова схилилася на груди. В хаті стояла тиша... чути було тільки, як міряв годинник час, радість і горе, життя і смерть...
І здавалось мені, що сиві сувої минулого, розгорнені дідовим оповіданням, знову згортаються і осідають туди, в ту бездонну безодню, куди пішли всі людські радості, болі, надії, думки...
Діамантовий перстень блищав вічною красою в сумній півтьмі.
— Гончаренко, набий люльку! — гукнув дід.
28.11.1929 р.
________________________________________
1 Костянтин Павлович — російський великий князь, брат Миколи І, на цей час був намісником російського імператора в Царстві Польському.
2 Йдеться про повстання декабристів 26 грудня 1825 р.
3 Можлива неточність. За наказом царя російське і польське війська збиралися в похід на революційну Бельгію, яка тоді виборювала свою незалежність.
4 Б а т а в и — військові лави.
5 Acharne — запеклим (фр.).
6 Еgаlіté, fraternité, liberté'?— Рівність, братерство, свобода? (Фр.)
7 Коли б не поляки — навели б ми у Франції свої порядки, був би й Вісімнадцятий там, де Перший...— Тобто на французькому престолі. Тут авторка, певно, трохи наплутала, вкладаючи у вуста одного з героїв цю фразу. Річ у тім, що французький король Людовік XVIII помер ще 1824 р., його місце посів брат Карл X. Але Липнева революція 1830 р. скинула Карла X з престолу, французькі депутати призначили герцога Орлеанського королем, який прибрав ім’я Луї Філіппа І. Російський цар Микола І не визнавав нового французького короля, мав намір збройно поновити Карла X на престолі. Цьому намірові перешкодило повстання поляків.