Це дрібне питання про загублений острог чогось його непокоїло. Життя загублене, а він бідкається за острог! Мене аж досада взяла.
— Що робиться в замку?
— Так што розбіглися всі, пустка; одну тільки бабу на пекарні знайшов, якоїсь вечері наварила, зараз принесу.
— Де Франц?
— Ні Франца, ні воротаря, ні садівника — розбіглись. Баба голосить. Це так, шо він, Франц, все їм розказав, ну й голосить баба, як за мертвими.
Я підвівсь і почав одягатись. Руки ще були не мої, думки поверталися важко і мляво. Я одягся і впав на крісло. Трезор кинувся до мене... Байдужою рукою полащив я вірного пса.
Гончаренко вернувсь з вечерею, я сів до столу.
— Ну, що чути? — запитав я Гончаренка.
— Ще нічого. Приходив вахмістр, дак я сказав, шо будити ваше високоблагородіє не можна. Знати, ще не чули нічого.
Я повечеряв і встав од столу.
— Ну, Гончаренко, це вже останнє,— сказав я,— давай свічку і йди за мною... ти ж чув... я піду до каплиці, а ти чекай мене в сусідньому покої... на випадок алярму42.
Вхідні двері палацу не були замкнені. Я пішов по сходах нагору, наші кроки гулко віддалися в порожняві покоїв. Я знав, що капличка була по лівім боці палацу; одні за одними відчиняли ми двері покоїв і нарешті спинилися перед високими стрілчатими дверима.
— Чекай тут,— сказав я Гончаренкові і сам відчинив двері. Так, це була капличка.
Вже стемніло, і в пітьмі на мене глянули суворі постаті святих, це були високі ікони у зріст людини, в дерев’яних рамах, вони висіли одна при одній круг усіх стін.
Готичні вікна з різнобарвними шибками, високе склепіння, вівтар без свічок, без лампад,— од всього цього віяло пусткою, холодом і сумом покинутого храму.
— Надушити ліву сандалію св. Вінцентія,— згадав я слова Броніслави. Але котрий з них святий Вінцентій? По чім пізнати? Вона не доказала, на іконах не було написів, і майже всі святі були в однакових сандаліях. Я почав душити сандалії всім підряд, передушив всім ноги і нарешті натрапив на святого Вінцентія, бо придушив ліву сандалію — і ікона подалася назад. За іконою була невеличка ніша, вузька, але довга. Вона була вибита в самій замковій стіні, в глибині висіло чорне розп’яття, перед ним горіла червона лампада; стара графиня сиділа в кріслі, пані Стецька в чорному вбранні сиділа долі, сперлася головою на руки. Чорне волосся збігалось по плечах і вкривало її всю, наче чорним платом. Обидві не поворухнулись,— вони чекали смерті.
— Графиня Броніслава прислала мене до вас,— озвався я,— переказати вам.
Стара глянула на мене, очі її зробились чорні і гострі, мов у кицьки, вона чекала останнього слова Броніслави.
— Що вони, вона і князь Стефан,— закінчив я,— на волі.
— На волі?! — Вона підвелась в кріслі, глянула на мене і знов впала.
Пані Стецька підвела голову:
— На волі? — проказала вона глухо.— По той бік нашого життя?
Графиня глянула на мене з ненавистю й холодним презирством.
— Ідіть,— сказала вона уривчасто,— або вбивайте і нас.
Я спалахнув.
— Графине, часу в нас небагато, щохвилини можуть прибути сюди з трусом, з арештами... можуть арештувати й мене. Слухайте ж і вірте тому, що все, що я кажу,— щира правда. Гляньте на цей перстень, його наділа мені на палець Броніслава, вона мене благала врятувати вас і довірила мені таїну вашого притулку. Слухайте ж, що сталося.
Вони обидві вп’ялись в мене очима, я оповів їм коротко всі наші пригоди і те, як крик Броніславиної мамки зірвав всю справу.
Вони слухали мене, очима ловили кожне слово.
— Вони живі, живі обоє! — скрикнула пані Стецька, зриваючись з місця.
— Вони вже за кордоном.
— О, Єзус-Пан! — Пані Стецька стиснула мені руки.— Пан ротмістр... пан ротмістр.
Вона притулилась обличчям до стіни і заридала.
Стара довго не могла одвести голосу, нарешті промовила тихо:
— Чим зможу я...
— Не дякуйте,— перебив я її,— я зробив те, що змушувала мене зробити моя совість. Ми маємо мало часу, треба обміркувати, як врятувати вас і вас, пані. Зміркуйте: ще вчора вночі довідались вони про те, що засуджені втекли, сьогодні шукали скрізь, завтра прийдуть сюди, почнеться трус, вам, пані,— звернувся я до Стецької,— не треба попадатись їм до рук.
— О, нізащо! Нізащо! — скрикнула Стецька, стискаючи руки, але графиня одказала твердо:
— Я не піду нікуди, стара вже я для того, лишіть мене, тут я умру, і труп мій залишиться в рідному гнізді.
— Не можу вас залишити тут... Броніслава благала мене... Пріор дасть вам притулок. Тут вас знайдуть, заарештують.
Вона не слухала, вона хтіла вмерти в Ружмайлові.
Нарешті ми вдвох з Стецькою умовили її. Я почав прощатися. Справді, з хвилини на хвилину можна було сподіватися трусу, арешту.
— З вами ми не побачимость ніколи,— сказала Отецька, простягаючи мені руку,— я перейду кордон, їду до Рима. Я присвятила себе Богові.
Я поцілував її руку.
— Ви допоможете графині?
— О, так,— одказала вона,— тут залишалася одежа пана пробоща...
— Будьте спокійні, я вряджу все...
— Ви побачите Броніславу?
— Так.
— Скажіть їй,— я спинився: що, власне, треба було їй сказати?
Пані Стецька пильно глянула на мене.
— Я скажу їй все,— додала вона тихо.
Я попрощався з ними і хутко вийшов з кімнати. Ми перейшли з Гончаренком всі покої і вернулись до своєї кімнати.
Будинок здавався мертвим, я теж.
Впав на ліжко — сну не було. Тепер згадувалась кожна найменша деталь цієї події, рух, слово... А поза всім випливала вже думка темна, як грозова хмара: "Що тепер буде?" Доказів моєї участі в їхній втечі не було жодних. Проте... І білі Шлітерові очі раз по раз дивилися на мене.
Але втома взяла своє, і я заснув важким сном.
Мене збудив пізно вранці Гончаренко.
— Ваше високоблагородіє, так що ротмістр Жолтков і поручик Турута ідуть до нас,— відрапортував він.
Я схопився. Двері розчинилися. До кімнати ввалився Жолтков, а за ним Турута. Турута був схвильований, видно було, що він ще не гаразд розумів, що сталося тут.
— Гляньте на нього,— крикнув з порога Жолтков,— та він спить, мов янголя, і не знає того, що сталося!
Ми привітались.
— Та в чім справа, що таке? — запитав я, хутко одягаючись.
— Що таке? Твої повстанці втекли!!
— Як? З льоху? Крізь землю?
— Саме якраз і крізь землю! Та ти послухай-но тільки! Казка та й годі! Тут з цими панами — що не крок, то зрада. Засадили їх не в льох, а просто в яму! Залізні двері — ні вікна, ні щілини, і, уяви собі, там, в тій ямі, був камінь, ну, простий сірий камінь, а то ж був потаємний хід до хідника, вони знали секрета, повернули той камінь і...