Недалеко від річки, ближче до замкового муру, росли густі сплутані, мов вовна, кущі ожини, звідтіль і неслося Трезорове скавчання.
Я кинувсь до кущів, кличучи собаку, пес жалісно відповідав мені, але не подавсь назустріч.
Я підбіг до кущів,— вони поросли між високими деревами так густо, що я ледве продерся крізь них. Трезорове скиглення чулося десь тут, під ногами. Я розгорнув кущі, і з здивуванням побачив голову Трезорову і передню частину його тулуба; очі Трезорові дивились налякано, він з усієї сили дряпавсь передніми лапами, щоб вилізти звідкілясь, але лапи його зривалися. Я схопив його впоперек і витягнув з ями. Пес радісно загавкав, а потім кинувсь люто на яму, звідки я витягнув його, і почав з скаженим гарчанням розгрібати її. Що там було? Звіряча нора? Я нахиливсь і побачив яму, заслав руку — дна не було. Миттю виламав велику гілляку, спустив її в яму і нею не дістав дна. Я весь тремтів. Невже, невже?!
Недалеко я побачив величенький камінь, схопив його й кинув в яму; камінь важко гупнувся — дно було недалеко.
— Хідник! Він, він!
Я мало не скрикнув вголос. Так, це був хідник, але який малий, навіть собака не провалився. Мабуть, засипавсь од часу землею. Та розкопаємо!! Серце застрибало в грудях, кров припливла до обличчя. Я схопивсь на ноги. Все моє тіло, здавалось, втратило вагу...
Треба було тільки добре позначити місце. Я зламав велику гілку і викарбував на дереві хреста; оглянувсь ще раз пильно навколо. Чого ж казав пріор: п’ятсот кроків від замкового муру, недалеко від берега річки? Навпаки, від річки цей лаз був далеченько, а до муру замкового кроків двісті. А, та все одно! Швидше!
Я обтрусив з себе землю, оправив мундира і майже бігцем кинувся лугом. Той шлях манівцями був вже мені знайомий, і через півгодини я стояв вже перед кляшторським муром, озирнувся,— навколо ні духу. Це було те саме місце, та сама щілина між камінням, куди треба було встромити ключа, я встромив його, повернув ключа, маленька хвірточка одчинилась. Я нахилив голову і скочив в садок. Один рух руки,— ключ в кишені, хвіртка зачинилась, я в гущавині — ніхто не побачив мене.
Знайомою вже стежкою я хутко подавсь до пріора. Він нетерпляче чекав на мене,— я розповів йому все.
— Це не вихід з хідника, це люфта! — завважив він, коли я скінчив свої оповідання.— Але то нічого: люфтою можна теж спуститися в хідник: вірьовочка — і на дні. Вихід з хідника по той бік річки.
Я вдарив себе по лобі: в цій шаленості одчаю я й забув, що лінія хідника кінчалася по той бік річки.
— То нічого, то навіть краще,— провадив далі пріор,— на випадок гонитви — і вірьовка, заступи, що ви покинете біля люфти, зіб’ють їх зі сліду. А тепер треба умовитись, де й як зустрітись.
Він почав мені викладати все коротко, сухо, але докладно. Взяв план і показав на ньому знову маленьку цяточку — люфту і дві лінії від неї,— одну, що кінчалася за річкою, другу, що йшла до мурів замкових. Знову розказав, що я мушу зробити, щоб камінь, що відділяв льох від хідника, повернувся на своїй вісі.
— Візьміть з собою терпуги, у в’язнів можуть бути кайдани на руках, візьміть ще свічок, кремінь і кресало, й губку, і пляшку вина; вони можуть бути без сили, бігти треба буде швидко, і ще вірьовки й заступи. Тепер слухайте уважно далі: ви виїздите з вашим денщиком з Шаровки завидно і їдете просто шляхом до Ружмайлова, щоб всі вас бачили.
Далі пріор докладно розказав, де ми повинні будемо звернути до лісу, що розіслався широко по той бік річки, де збочимо з великого шляху і спустимося в глибокий яр і поїдемо вздовж маленького бурчака, в напрямку на захід сонця.
— Вмієте ви крикнути пугачем?
Я зніяковів.
— Не знаю... не доводилось ніколи, але Гончаренко... А він напевно вміє.
— Гаразд, тоді ви крикнете тричі і почуєте у відповідь теж пугача тричі. Ідіть на той голос: там чекатиме вас запряжений добрими кіньми віз, а біля нього стоятиме чоловік в киреї з відлогою, скажіть йому: "Еммануель",— він одкаже — "Голгофа", довіртесь йому, віддайте ваші коні і поспішайте до люфти. Якщо Єзус допоможе вам врятувати нещасних,— біжіть з ними хідником щодуху. За річкою, в лісі, глибочезний яр, в тому ярі чекатиме вас фурман з кіньми. Ідіть, не гайте часу. Будьте мудрі, яко змії, і хай Єзус-Пан і Матка Свєнта Ченстоховська допоможуть вам.
Я нахилив голову; він склав руки на моїй голові і тихо проказав слова молитви.
Я підвівсь і вийшов з кімнати; воротар чекав мене біля ганку. Тепер я розгледів його обличчя: темна, надзвичайно темна шкіра, орлиний ніс, чорні широкі брови, мов намальовані одним помахом пензля, шпакувате волосся... Тепер він не мав того сумирного, побожного вигляду, що вперше. Я віддав йому до рук ключа, ми пішли вже знайомою мені стежкою, і за п’ять хвилин я був вже в завулочку.
Тепер тільки вийти на майдан,— кляштор стояв на майдані, перейти непомітно до своєї хати — і кінці в воду. Земля в мене горіла під ногами, але, пам’ятаючи пріорів завіт, я зробив зусилля, щоб погамувати своє хвилювання і вийти на майдан з байдужим виглядом людини, що не має чого робити. Я вийшов з завулка і просто, але просто око в око зустрівсь з Шлітером!
Що він робив тут? Стежив за мною? Назирав? Чи знов випадок? Мов хвиля, перекотилися над моєю головою ці думки, але я не дав німцеві побачити на моїм обличчі і тіні сполохання; навпаки, я весело привітався з ним і, показуючи рукою на завулок, що з нього я вийшов, додав:
— Оглядав мури. Капітальна будівля, кажуть, ще з п’ятнадцятого віку.
— Так, так,— згодився Шлітер.— Я розпитував пріора, надзвичайно освічена і приємна людина.
— Як на мене... не люблю цих католицьких монахів...— Я сказав ці слова таким байдужим тоном, що і сам здивувався.
— Кажуть, він належить до польської аристократичної фамілії,— провадив далі Шлітер, не спускаючи з мене пильного погляду.
— Можливо,— згодився я,— Вони всі завзяті католики.
Шлітер ішов за мною.
"Як би одчепитись? Як би одчепитись?!" — пекло вогнем в голові.
Але він не мав і на думці одчіплятися від мене.
— Кажуть, ви вчора виграли п’ять тисяч карбованців?
"Навмисне випитує, прохатиме позичити, а в мене