— А справді, як це сталось?! — загомоніли офіцери.— Еге, тим-то ти нам п’ять пляшок "кліко" поставити хтів?! Ще б пак! Та за таку справу і десять не жалко! Треба добре спорснути!
— Ну, та й хитрий хохол! — репетував Жолтков.— І пайдить32 же йому, мов утопленику, щоб таки живцем піймати і привезти просто до штабу? Кажи ж нам, як ти одурив їх!?
— Та то вже там, за пляшкою,— перебили офіцери.— Хай Шлітер препровадить арештованих до штабу — від нього не втечуть, а ти з нами.
Все робилось блискавкою.
Шлітер страшенно стішився запропонованою йому роллю: він гукнув москалів, що стояли в юрбі.
— На козли! — скомандував одному.— А ви по боках воза.
В одну хвилину Франца скинули з козлів, москаль взяв в руки віжки, жінку відтягли від Броніслави і по обох боках шарабана стали по двоє москалів. Арештовані!
Франц впав навколішки перед Жолтковим,— він вважав його за старшого:
— Ясновельможний пане, на Бога, на рани Єзуса...
По старому обличчі котились сльози.
— Ну! — Жолтков одштовхнув його ногою: — Тікай, поки живий! Мабуть, і сам якийсь князь Зайончковський! А ти з нами! — він вхопив мене під руку.— Ну, й дільце, доложу вам. Цікаво тільки, як ти їх обдурив і чого відразу нам не сказав?
Я не знав, що робити... Жінка голосила... Франц ридав... Мабуть, і сам я був страшний, бо під рудуватими вусами Шлітера промайнула якась гостра усмішка.
Треба було взяти себе в руки. Жолтков несвідомо кинув мені ідею, що єдина могла тим часом залагодити справу. Я всміхнувсь зухвало і одказав Жолткову:
— Не кожен би потрапив так прикинутись і так одурити?
В цю хвилину мій погляд впав на Стефана і Броніславу, вони, засуджені тепер на смерть,— вчули мої слова.
— Так таке-то ваше козацьке слово! — промовив Стефан і глянув на мене з таким презирством, що вся кров залила мені обличчя! Коли б хто вдарив мене просто в обличчя, я не почув би такої зневаги, як од цих слів. Тепер вони остаточно повірили, що я обдурив їх, віддав на смерть, що я... Ах, те, що робилося в моїм серці,— годі описати! Вирвати пістоля, пустити собі кулю в лоба, щоб упевнити їх кров’ю своєю, що не через мене те сталось. Я схопивсь за пістоля. А вони? Під розстріл? І вона, що довірила мені своє життя, через мою легковажність, біля стовпа, біла хустка на очах... команда, залп... Ні, врятувати, врятувати. Я порвавсь за ними... Але шарабан вже покотив вулицею, оточений москалями і юрбою цікавих.
Жінка зомліла, Франц ридав.
Жолтков постеріг мого жеста, та не зрозумів його.
— Кинь! Дурниця! — крикнув він, кладучи свою руку на мою.— Що з ним рахуватись? Козацьке слово! Ха, ха! Ловко ж придумав ти! Ну, ходім, там розкажеш все.
Щастя моє, що всі вони були вже на другому взводі, галасували разом і не завважали того, що робилося зі мною. Бажання розказати всім про цікаву новину, а головне, розпити п’ять пляшок "кліко", охопило всіх, вони підхопили мене під руки і, перебиваючи один одного вигуками, запитами, потягли мене до маркітанта.
Це був наш клуб, містився він в колишньому заїзді. Ми увійшли в сіни і одчинили двері праворуч. Велика кімната була повна офіцерів, за довгою стойкою метушивсь маркітант. Банкомет наш сидів за столом, кругом стола сиділи офіцери-гравці, за ними стояли лавою глядачі. Купи золота, срібла й асигнацій лежали на столі. За другим довгим столом, заставленим пляшками, сиділи групами офіцери, точилась якась жвава розмова, в другому кутку двоє офіцерів грали в шахи, а двоє стояли біля них і слідкували за грою; на лаві, біля вікна, примостилося ще двоє,— вони грали в шашки. Синій дим від люльок стояв і не рухавсь у повітрі.
Ми вломились в хату з галасом і сміхом.
— Панове офіцери,— гукнув ще з порога Жолтков,— чуєте — новина! Лисенко піймав князя Порецького.
— Що? Як? — обізвалися з усіх кутків.
— Та ще й як піймав? Підманив його і привіз прямо в штаб разом з нареченою, з графинею!
— І бестія, ляхівка, гарненька! — закричали мої супутники.
— Та як же це сталось? Розкажи! — заговорили одразу офіцери у всіх кутках кімнати.
— Ось ми його зараз посередині посадимо,— гукнув Жолтков,— став шампанське й починай.
Я наказав подати п’ять пляшок, ми сіли посеред столу. Шахівничники й шашники покидали свої дошки і підійшли до нас, навіть дехто з картярів обернувся. Мені залишалось тільки відіграти ту ролю, яку несподівано накинув мені Жолтков.
Отже, я почав їм розповідати все, як було: пісню Броніславину, схованку князеву, палац. Я тільки потаїв моє відношення до Броніслави і князя, сказав, що задумав привезти їх мирно, без пострілу, до штабу, щоб не розполохати других, які ще, напевно, переховуються в темних лісах. Цей мотив був цілком ймовірний. Оповідання моє зірвало бурю оплесків, вигуків. Всі посунули до мене з склянками й чарками. Банкомет гукнув з свого престолу:
— А йди-но сюди! Тобі пайдить! Спробуй-но зрадницю-фортуну, чи вона ще й досі не залишила тебе?
— Гаразд! — скрикнув я. Банкомет дав мені прекрасний хід: карти звільняли мене від розпитів всіх цікавих, вони давали мені можливість затаїти моє хвилювання і хоч так, хоч сяк скоротити час до повороту Шлітера. Він мусів вернутись до нас і сповістити про все, що зроблено з арештованими.
Ще було одно невиразне, темне почуття, що опановує людину в хвилину великих змін в її житті, бажання підняти хоч трохи темну завісу майбутнього. Що судила доля? Тому великі люди всіх часів аж до Наполеона не уникали ворожок, і в мені сколихнулась темна і невиразна думка. Гаразд, допитаю долю: виграю — врятую, програю — кінець!
Шалена думка, але на мить вона охопила мене.
— Гаразд! — крикнув я голосно.— Викличемо ще раз долю на герць!
Гравці посунулись, я підійшов до столу, витяг гамана і висипав все, що в нім було, на стіл.
— Все на карту! — скрикнув я.
— Здорово,— підтримали мене гравці, цікаві насунули з усіх боків. Банкомет стасував карти і простягнув мені колоду, я зрізав талію і одкрив свою карту — червонна дама.
Хутко заворушились карти в руці банкомета.
— Дана! — вигукнув він і присунув до мене малу купку золота.
— Молодець! — скрикнули товариші, і Жолтков з бокалом в руці рявкнув з лави на всю хату:
— Валяй далі, фортуна за тебе!