— Але як мені їх упізнати? — запитав священик.
— Упізнати їх! — вигукнув приятель. — Дуже просто: князь — найвишуканіший джентльмен у Європі і єдина жива [255] істота, що достоту скидається на справжнього монарха. Щодо Джека Ванделера, то уявіть собі Одіссея в сімдесятирічному віці з рубцем від шаблі через усе обличчя — ото й буде він! Аякже, впізнати! Та їх одразу можна помітити навіть у юрбі на кінських перегонах!
Роллес чимдуж побіг до їдальні. Справді, саме так, як казав його приятель: побачивши тих двох чоловіків, не можна було помилитися. Старий Джон Ванделер мав надзвичайно дуже тіло, привчене до найтяжчих зусиль. Його постать не була ні постаттю рубаки, ні постаттю моряка чи людини, навиклої довго сидіти в сідлі, а ніби поєднувала в собі і те, і друге, і третє, її власникові, певне, не бракувало всілякого вміння і вправності. У сміливих орлиних рисах обличчя проступала зарозумілість і хижість, увесь він справляв враження сильного рішучого чоловіка, що не знає вагань; пишна кучма сивого волосся і глибокий рубець, що розтинав ніс і скроню, робили його й без того грізне й примітне обличчя мало не дикунським.
У його товаришеві, князеві Богемському, містер Роллес із подивом упізнав добродія, що радив йому читати Ґаборіо. Князь Флорізель, дуже рідко навідуючи клуб, у якого, як і в багатьох інших, він був почесним членом, безперечно чекав на Джона Ванделера, коли вчора ввечері до нього підходив Симон.
Коли інші обідники скромно розсідалися по кутках кімнати, залишаючи двох видатних гостей у певній самотності, молодий священик, не стримуючись ніяким почуттям шанобливості, підійшов і сів до найближчого столу.
Розмова справді виявилась цікавою і незвичною для вух ученого. Колишній диктатор Парагваю розповідав про безліч дивовижних пригод, звіданих ним у всіх кінцях світу, а князь додавав до них свої коментарі, які людині думки видавалися б цікавішими за самі пригоди. Перед молодим священиком ніби демонструвались і поєднувалися дві форми досвіду, він не знав, ким захоплюватися дужче, — відчайдушним актором чи тямущим знавцем, чоловіком, що сміливо розказує про свої вчинки й звідані небезпеки, чи чоловіком, що, немов Бог, знає геть усе, хоча насправді нічого не звідав. Кожен з них поводився відповідно до своєї ролі в бесіді. Диктатор часто вдавався до брутальних жестів і слів, не раз долонею, а то й кулаком бив по столу, його гучний, густий голос розкочувавсь по всій залі. Князь, навпаки, немов уособлював спокій і лагідність, у нього найменший рух, найменша зміна голосу мали більше значення, ніж усі вигуки й пантоміми його товариша; якщо часом — не так уже й рідко — йому й доводилося щось розповідати з власного [256] досвіду, то він так вправно все змінював, немов ішлося зовсім не про нього.
Зрештою вони заговорили про останнє пограбування й Діамант Раджі.
— Краще б той діамант укинули в море, — зауважив князь Флорізель.
— Ваша високосте, я ж Ванделер, — відповів диктатор, — й уявіть собі, як я незгоден із вами.
— Я говорю з погляду громадських інтересів, — провадив князь. — Такі дорогі самоцвіти повинні зберігатись у колекціях монархів або в скарбницях великих держав. Віддавати їх у руки пересічних людей — однаково, що писати ціну на голові Чесноти. Якщо кашгарський раджа, — як мені відомо, справді дуже освічений монарх, — прагнув помститися європейцям, то для цього він навряд чи б вигадав щось краще, ніж послати нам це яблуко розбрату. Адже нема чеснотливості, що могла б опертись такій спокусі. Я сам, маючи чимало власних привілеїв та обов'язків, — я сам, містере Ванделер, навряд чи зміг би взяти той отруйний кристал до рук і не заразитись. Ну а щодо вас, здобичника діамантів за фахом і за вподобаннями, то, гадаю, нема такого злочину, якого б ви не скоїли, не вірю, що є на світі такий ваш приятель, якого б ви залюбки не зрадили, — не знаю, чи є у вас родина, але якщо є, заявляю, що ви пожертвували б і власними дітьми, — і знаєте задля чого? Не для того, аби забагатіти, не для того, аби мати більше добра чи пошани, а просто щоб називати цей діамант своїм рік або два, перш ніж вас забере смерть, і час від часу відмикати сейф і милуватися ним, мов картиною.
— Таки правда, — погодився Ванделер, — я чимало ловив і здобував — чоловіків, жінок і навіть москітів; пірнав по корали, полював на китів і тигрів, але діаманти — це найвище, що може судитися долею. В них і є краса, і вартість, тільки вони можуть як слід винагородити запал гонитви. Зараз, уявіть собі, ваша світлосте, я виходжу на слід; у мене найтонший нюх, багатющий досвід, я знаю кожен вартісний камінець з колекції свого брата, мов пастух кожну зі своїх овечок; нехай я здохну, коли не знайду геть усі діаманти!
— Сер Томас Ванделер буде вам дуже вдячний, — проказав князь.
— А я не певен, — відповів диктатор, посміхнувшись. —Один з Ванделерів, звісно, буде. А Томас чи Джон, Петро чи Павло* — всі ми апостоли.
— Щось я не збагну ваших слів, — ніби аж гидливо відповів на те князь.
Саме тієї миті швейцар повідомив містера Ванделера, що [237] його карету подано. Містер Роллес глянув на годинник і побачив, що йому теж слід рушати, і такий збіг гостро і прикро вразив бідолаху, йому вже не хотілося бачити ніяких здобичників діамантів.
Довгі роки науки трохи розхитали нерви молодого священика, він мав звичку подорожувати в якнайвигідніших умовах, тож і для теперішньої поїздки замовив собі диванчик у спальному вагоні.
— Вам буде дуже зручно, — запевняв його касир, — у купе їде тільки один пасажир, а вашим сусідом буде якийсь літній добродій.
Уже перед самим від'їздом, коли перевіряли квитки, містер Роллес побачив свого супутника в супроводі кількох носіїв; мабуть, не було на світі такого чоловіка, в товаристві якого не волів би опинитися священик замість зостатися сам на сам — із старим Джоном Ванделером, колишнім диктатором. Спальні вагони Великої Північної залізниці ділилися на три відділи — два для подорожніх і один, посередині, для туалетних потреб. Ковзні двері відокремлювали кожне пасажирське купе від туалету, проте не мали ні замків, ні засувів, тож увесь вагон немов належав обом пасажирам зразу. Придивившись до вагонних переділок, містер Роллес збагнув, що він безборонний. Якщо диктатор надумає серед ночі навідатися до нього, він не зможе йому перешкодити, ніяк не зможе закритись і лежатиме приступний будь-яким нападам, мов у чистому полі. Усвідомивши всю небезпечність своєї ситуації, Роллес сполошився. Він з тривогою пригадав нахваляння свого супутника за обіднім столом і непошану до всіх норм моралі, яку той, не криючись, висловлював враженому князеві. Йому раптом пригадалося, що він читав, буцім деякі люди обдаровані надзвичайно тонкою здатністю відчувати близькість коштовних металів, крізь стіни і навіть на значних відстанях вони вгадують наявність золота. Може, так само відчувають і діаманти? Якщо це правда, то хто дужче користається таким надприродним чуттям, як не чоловік, за котрим ходить слава здобичника діамантів? Отож від такого чоловіка слід сподіватися будь-якого страшного й підступного удару, і Роллес нетерпляче почав дожидатися ранку.