— Авжеж, і справді ніби співала романс,— промимрив князь задумано, і раптом якийсь спогад оживив його обличчя.
— Друже мій! — скрикнув він, звертаючись до Мозг-лякова.— Я й забув тобі тоді сказати, що й справді ж був якийсь романс і в цьому романсі були все якісь зам-ки, все замки, так що дуже багато було замків, а потім був якийсь тру-ба-дур! Авжеж, я це все пам'ятаю... так що я й заплакав... А тепер ось і вагаюсь, начеб це й направду було, а не вві сні...
— Признаюсь вам, дядечку,— відповів Мозгляков якомога спокійніше, хоч голос його й тремтів від якоїсь тривоги,— признаюсь вам, мені здається, все це дуже легко уладнати й погодити. Мені здається, ви справді чули спів. Зінаїда Афанасіївна співає чудово. По обіді вас відвели сюди, і Зінаїда Афанасіївна вам проспівала романс. Мене тоді не було, але ви, мабуть, розчулились, згадали старовину; може, згадали про ту саму віконтесу, з якою ви самі колись співали романси й про яку ви ж самі нам' уранці розповідали. Ну, а потім, коли лягли спати, вам унаслідок приємних вражень і приснилося, що ви закохані й освідчуєтесь...
Марія Олександрівна була просто приголомшена таким зухвальством.
— Ой мій друже, це ж і справді так було,— закричав князь у захопленні.— Саме внаслідок приємних вражень! Я таки пам'ятаю, як мені співали романс, а я за це вві сні і схотів одружитися. І віконтеса також була... Ой, як ти розумно це розплутав, мій любий! Ну! Я тепер цілком певен, що все це бачив уві сні! Маріє Василівно! Запевняю вас, що ви помиляєтесь! Це було вві сні. Інакше я не став би гратися вашими благородними почуттями...
— А! Тепер я бачу ясно, хто тут напаскудив! — закричала Марія Олександрівна, не тямлячи себе від ша-,лу й звертаючись до Мозглякова.— Це ви, добродію, ви, безчесна людина, ви все це накоїли! Ви збаламутили цього нещасного ідіота за те, що вам самим відмовили! Але ти заплатиш мені, мерзотна людино, за цю образу! Заплатиш, заплатиш!
— Маріє Олександрівно,— кричав і собі Мозгляков, почервонівши як рак,— ваші слова такою мірою... Я вже й не знаю, якою мірою ваші слова... Жодна світська дама не дозволить собі... Я принаймні захищаю свого родича. Погодьтеся самі, так зваблювати...
— Авжеж, так зваблювати...— підтакував князь, намагаючись сховатися за Мозглякова.
— Афанасію Матвійовичу! — вереснула Марія Олександрівна якимсь неприродним голосом.— Невже ви не чуєте, як нас страмлять і ганблять? Чи ви вже зовсім звільнили себе від усяких обов'язків? Чи ви й справді не батько родини, а огидний дерев'яний стовп? Чого ви очима кліпаєте? Інший чоловік давно б уже кров'ю змив образу своєї родини!..
— Жінко! — з важністю почав Афанасій Матвійович, гордий з того, що й у ньому настала потреба.— Жінко! Та й справді чи не бачила ти всього цього вві сні, а тоді, як прокинулась, то й переплутала все, по-свійськи...
Та Афанасієві Матвійовичу не судилося докінчити свого дотепного здогаду. Досі ще гості стримувалися й підступно набирали на себе вигляду якоїсь поважної солідності. Але тут гучний залп найнестримнішого сміху сповнив усю кімнату. Марія Олександрівна, забувши всяку пристойність, кинулася була на свого чоловіка, мабуть того, щоб зараз же видряпати йому очі. Та її вдержали силою. Наталія Дмитрівна скористувалася з обставин і хоч краплинку та підлила ще отрути.
— Ой Маріє Олександрівно, може, воно й справді так було, а ви побиваєтесь,— промовила вона наймедо-точивішим голосом.
— Як було? Що таке булб? — кричала Марія Олександрівна, не добираючи ще гарненько.
— Ой Маріє Олександрівно, це ж іноді й буває...
— Та що таке буває? Жили ви з мене сотати хочете, чи що? і
— Може, ви й справді бачили це вві сні.
— Вві сні? Я? Вві сні? І ви смієте казати мені це просто в очі?
— Що ж, може, й справді так було,— озвалася Фелісата Михайлівна.
— Авжеж, може, й справді так було,— промимрив іакож князь.
— І він, і він туди ж! Господи боже мій! — скрикнула Марія Олександрівна, сплеснувши руками.
— Як ви побиваєтесь, Маріє Олександрівно! Згадайте, що сни посилає бог. Вже коли бог захоче, то вже ніхто як бог, і на всьому його свята воля лежить. Гніватися тут уже нічого.
— Авжеж, гніватися нічого,— підтакував князь.
— Та ви мене за божевільну маєте, чи що? — ледве промовила Марія Олександрівна, задихаючись від злості. Це вже було понад людські сили. Вона похопилася знайти стілець і знепритомніла. Знялася метушня.
— Це вони для пристойності знепритомніли,— шепнула Наталія Дмитрівна Ганні Миколаївні.
Але в цю хвилину, у хвилину найбільшого спантели-чення публіки й напруження всієї цієї сцени, раптом виступила одна, досі безмовна, особа — і характер усієї сцени негайно змінився...
РОЗДІЛ XIV
Зінаїда Афанасіївна, взагалі кажучи, була надзвичайно романтичної вдачі. Не знаємо, чи тому, як запевняла сама Марія Олександрівна, що надто начиталася "цього дурня" Шекспіра із "своїм учителем", але ніколи, за все мордасовське життя своє, Зіна ще не дозволяла собі такої, незвичайно романтичної, або, краще сказати, героїчної, вихватки, як та, котру ми зараз будемо описувати.
Бліда, з рішучістю в погляді, але майже тремтячи від хвилювання, дивно-прекрасна в своєму обуренні, вона виступила наперед. Обводячи всіх довгим, визивним поглядом, вона посеред запалої раптом безмовності звернулася до матері, котра, тільки-но Зіна рухнулася, враз опритомніла й розплющила очі.
— Мамо! — сказала Зіна.— Навіщо дурити? Навіщо ще брехнею плямувати себе? Все вже таке забруднене тепер, що, далебі, не варто і принизливо намагатися прикривати цей бруд!
— Зіно! Зіно! Що з тобою? Отямся! — скрикнула перелякана Марія Олександрівна, схопившись із свого крісла...
— Я вам сказала, я вам сказала заздалегідь, мамо, що я не знесу всієї цієї ганьби,— говорила Зіна.— Невже ж неодмінно треба ще більше принижувати, ще більше бруднити себе? Але знайте, мамо, що я все візьму на себе, бо я винуватіша за всіх. Я, я своєю згодою дала хід цій бридкій... інтризі! Ви — мати; ви мене любите, ви думали по-своєму, за своїми поняттями, влаштувати моє щастя. Вас іще можна простити; але мене, мене — ніколи!
—— Зіно, невже ти хочеш розповідати?.. О боже! Я передчувала, що цей кинджал не мине мого серця!