Перший крок удався якнайкраще. Вона встигла перехопити князя на вулиці і привезла до себе обідати. Коли спитають: яким чином, попри всі підступи ворогів, їй пощастило-таки наполягти на своєму й лишити Ганну Миколаївну з чималеньким носом? — то я повинен заявити, що вважаю таке запитання навіть образливим для Марії Олександрівни. Чи ж їй не здобути перемоги над якоюсь Ганною Миколаївною Антиповою? Вона просто заарештувала князя, що під'їздив уже до дому її суперниці, і, не зважаючи ні на що, а разом і н.а доводи самого Мозглякова, який злякався скандалу, пересадила дідка до своєї карети. Тим і різнилася Марія Олександрівна від своїх суперниць, що у вирішальний момент не задумувалась навіть перед скандалом, беручи за аксіому, що успіх усе виправдує. Князь, звісно, не вчинив значного опору і, як завжди, дуже скоро забув про все й лишився дуже вдоволений. При обіді він теревенив не вгаваючи, був надзвичайно веселий, сипав дотепи, каламбурив, розповідав анекдоти, котрих не кінчав або з одного перескакував на інший, сам того не помічаючи. У Наталії Дмитрівни він випив три келихи шампанського. При обіді випив іще й закрутився остаточно. Тут уже підливала сама Марія Олександрівна. Обід був дуже порядний. Кат Нікітка не напсував. Господиня оживляла товариство найчарівнішою люб'язністю. Але інші присутні, як на те, були незвичайно нудні. Зіна була якось урочисто мовчазна. Мозгляков, видимо, почувався ні в сих ні в тих і мало їв. Він про щось думав, а що це траплялося з ним досить рідко, то Марія Олександрівна була дуже занепокоєна. Настасія Петрівна сиділа похмура і навіть нищечком робила Мо-зглякову якісь чудні знаки, котрих той зовсім не помічав. Коли б не була чарівно люб'язна господиня, обід скидався б на похорон.
А тим часом Марія Олександрівна була невимовно схвильована. Сама вже Зіна страшенно лякала її своїм сумним виглядом і заплаканими очима. А тут і ще труднощі: треба поспішати, квапитися, а цей "клятий Мозгляков" сидить собі, як телепень, що йому .байдужісінько, і тільки заважає! Не можна ж бо справді починати таке діло при ньому! Марія Олександрівна підвелася з-за столу жахливо стурбована. Який же був її подив, радісний переляк, якщо можна так висловитися, коли Мозгляков, щойно повставали з-за столу, сам підійшов до неї і раптом зовсім несподівано заявив, що йому,— звичайно, на превеликий його жаль,— конче треба зараз же йти.
— Куди це? — спитала з незвичайним співчуттям Марія Олександрівна.
— Ось бачите, Маріє Олександрівно,— почав Мозгляков занепокоєно і навіть трохи плутаючись,— зо мною трапилась дивовижна оказія. Я вже й не знаю, як хвам сказати... порадьте мене, бога ради!
— Що, що таке?
— Мій хрещений батько, Бородуєв, ви знаєте,— отой купець... зустрівся сьогодні зо мною. Старий зо^ всім сердиться, дорікає, каже мені, що я загордів. Ось уже втретє я в Мордасові, а до нього й не поткнувся. "Приїзди,— каже,— сьогодні на чай". Тепер якраз четверта година, а він п'є чай по-старовинному, як прокинеться, о п'ятій годині. Що мені робити? Воно, Маріє Олександрівно, звичайно,— але подумайте! Він же мого батька-покійника від петлі врятував, коли той програв казенні гроші. З цього приводу він і хрестив мене. Якщо відбудеться мій шлюб з Зінаїдою Афанасіївною, в мене все-таки всього півтораста душ. А в нього ж мільйон, люди кажуть, навіть більше. Бездітний. Догодиш йому — сто тисяч у духівниці відпише. Сімдесят років,— подумайте!
— Ой боже мій! То що ж це ви! Що ж ви гаєтесь? — скрикнула Марія Олександрівна, ледве приховуючи свою радість.— їдьте, їдьте! Цим не можна жартувати. То ж то я дивлюся за обідом — ви такий скучний! їдьте, mon ami, їдьте! Та вам би слід було ще вранці з візитом поїхати, показати, що ви дорожите, що ви ціните його ласку! Ой, молодь, молодь!
— Та ви ж самі, Маріє Олександрівно,— здивовано скрикнув Мозгляков,— ви ж самі нападали на мене за це знайомство. Це ж ви казали, що він мужик, борода, в рідні з шинками, з підвальними та повіреними?
— Ой mon ami! Хіба мало ми кажемо чогось необдуманого! Я теж можу помилитися, я — не свята. Втім, я цього не пам'ятаю, але я могла бути в такому настрої... Нарешті, ви тоді ще не сваталися до Зіночки... Звичайно, це егоїзм з могу боку, але тепер я мимохіть повинна дивитися з іншого погляду, і — яка мати може звинуватити мене в такому разі? їдьте, й хвилини не дляйтесь! Навіть вечір у нього посидьте... та послухайте! Здійміть якось мову про мене. Скажіть, що я його поважаю, люблю, шаную, та так ловкенько, гарненько! Ой боже мій! І в мене ж це зі думки випало! Мені б самій треба було здогадатися в|ас нараяти!
— Воскресили ви мене, і Маріє Олександрівно! — скрикнув захоплений Мозгляков.— Тепер присягаюсь у всьому слухати вас! А то я ж вам просто боявся сказати!.. Ну, прощайте, я й поїхав! Перепросіть за мене Зі-наїду Афанасіївну. Втім, неодмінно сюди...
— Благословляю вас, mon ami! Глядіть же, за мене поговоріть із ним! Він справді премилий дідок. Я давно вже змінила про нього мої думки... Я й завжди, проте, любила в ньому все це старовинне, російське, непідробне... Au revoir, mon ami, au revoir!
"Ой як це добре, що його чорт несе! Ні, це сам бог допомагає!" — подумала вона, задихаючись з радощів.
Павло Олександрович вийшов до передпокою і вже вдягав шубу, коли раптом де не взялася Настасія Петрівна. Вона чекала на нього.
— Куди ви? — мовила вона, спиняючи його за руку.
— До Бородуєва, Настасіє Петрівно! Хрещений батько мій, удостоївся мене хрестити... Багатий .старик, лишить що-небудь, треба підлестити!..
Павло Олександрович був у чудовому настрої.
— До Бородуєва! Ну, то й попрощайтеся з нареченою, — різко сказала Настасія Петрівна.
— Як так "попрощайтеся"?
— Та так! Ви гадали, вона вже й ваша! А он її за князя видавати хочуть. Сама чула!
— За князя? Змилуйтеся, Настасіє Петрівно!
— Та чого змилуйтеся! Ось, чи не хочете самі подивитися й послухати? Покиньте-но шубу, ходіть-но сюди!
Ошелешений Павло Олександрович кинув шубу і навшпиньки пішов за Настасією Петрівною. Вона привела його до тієї самої хижки, звідки вранці підглядала й підслухувала.