Ти невисокого зросту, тоненька; твоє волосся каштанове, твої очі сірі, губи досконалі і ніс рівний. Любиш отримувати листи, вітатися щоранку з сусідами, поспішаючи на роботу, якої не любиш за те, що там старі дурні курви керують молодими і мудрими. А що таке мудрість? Тоді ти знову нагадуєш старовинного вірша: "Може, це щось таке, як вода, та сама…" Біле небо, недопалки в червоній скляній попільничці, букет жовтого бузку у темно-синій скляній вазі; ти прокидаєшся і просто в ліжку читаєш, по-новому сприймаючи слова, які ось уже сімнадцять літ пролітають безупинним сніжком, легко танучи в крові, які всоталися під твою шкіру, проросли волоссям на голові, надали кольору очам, байдужим до того, що проноситься за вузьким високим вікном, створюючи на вулицях постаті людей, химерні обриси авт, перекидаючи шахові фігурки невигаданих почуттів любові, заздрості, вищості, ницості. Будинки, яких наставили довкола, зробили твоє невеличке місто тіснішим і більш-менш незбагненним; а вірші, які ти знову читаєш, нагадують лише засушених метеликів, уже безбарвні денні очі павича, уже готових розсипатися від першого необережного погляду — отак минає слава сього світу; боїшся струснути з себе вранішнє заціпеніння, — може, тільки воно й тримає тебе вкупі, як спецрозчин, ціаністий калій; може, літати більше не судилося, а судилося бути тимчасовою забавкою для чернечого ока або ж — що не набагато приємніше — темою для дисертації.
Втім, справа не в потрібності; ціла справа полягає в непотрібності. "Так, це вода, що стає кригою і розтає…"
Тепер ти стала як голодний лебідь.
Той, нестерпний, приходить до тебе і починає розповідати, і хоче сповідатися, а ти сидиш на горі, не доторкаючись до нього, вечір, вечір.
Так, і тепла імла болота зі сніжно-білими гербами лілей, що увижаються, Ін-Анно, бо насправді лебеді, і туман, і герби — лише машкара, мана, неживе.
От я промовив "неживе", а ти вже повела бровами, щоб настрашити робленість тексту, щоб усунути фрагментарність моїх висловлювань-сухозліток, і я поважно, а насправді — покірно — киваю головою, декілька окремих разів, тобто пристаю на цілісність і концентрацію, адже я вже/ще не вмію писати з тобою інакше, ти це знаєш краще за мене, як і те, що я вже не вмію не-писати.
III
Шкода, що тут не можна курити і пити "Гратієшті", після чого підстригати кактуси або, нявкаючи, забиратися на червоні пожежні драбини. Розповідай після цього!
— Розповідай! — вимагає Ін-Анна, жбурляючи вуаль униз.
Там її підхоплює зимний західний вітер, нетерпляче розправляє в чотирикутник, роздивляється, а зрозумівши, що це, зникає за рікою, залишивши вуаль безпорадно висячою над мостом; мені шкода її.
Ін-Анна не дивиться на мене. Її худенькі плечі. Плавний перехід до шиї, видовжений овал обличчя з вузькими вустами, сірими очима, рівним носом, трохи гордовитий овал, обрамлений в'юнким і прохолодним волоссям; так: в'юнкою і прохолодною оксамитовою бронзою.
Місце: Підкарпатська Русь, час — надвечір'я, бурштинові гори в пухнастому тумані. На одній з них ми і сидимо, не доторкаючись одне до одного. Її тендітні пальці крутять стебло з нікому вже невідомою назвою. Отож, є і місце, і час, тобто мені хоч раз у житті поталанило, але все, що я зараз міг би розповісти Ін-Анні, обернеться на моїх-таки очах купою мотлоху, порожніх консервних банок…
— Розповідай!
Кінець шостого концерту
Концерт № 7
І
Густий березневий сніг ліхтарі гойдає; густий, аж скляний дим клубочиться в робітні; тьма щезає, потім з'являється із кортежом епітетів, верхи вони, коні дужі і невидющі; зела заплетено в гриви розкошлані; злото вуздечок від подихів парою вкрилося; потім щезають, а тьма залишається.
Такою, якою вона є насправді.
Вітер вологий шиби толочить у бібліотеках, книгарнях, викидає портрети на вулицю напівосвітлену, ті летять а летять, обганяючи вершників, прилипаючи до їхніх мокрих жупанів, на спини, на дужі рамена й невидимі лиця; отож, відтепер: раз — і всміхнений Березовський, два — і Ведель зажурений, три — і зажурений Моцарт; світло, вруна, сніги, березневі, нічні.
Глечики з-під молока та вина, глечики з-під пітьми і з-під світла; а завтра промчаться вéрхівні, розсипаючи з обіруч золу, б'ючи пилюгу, з музикою з'являться вони, зі врунною, буде їх дужо, бо сказано в напівпрочитаній книзі хвали: "Колесниця Божа дивна тьмами воїнства гобзує"; потім щезнуть і музика, й вершники, а залишиться тьма.
Такою, якою вона є насправді. Осанна!
Цвяхи і вухналі зацвітуть березневої ночі в похмурій робітні; коні вудила гризуть між зірок, що не вигаснуть; як учорашні бурульки, гострі й іскристі, всадить їх Він у вишневу, засніжену плоть.
Весла до човнів летять, на воду велику, як віра, ступити без остраху кличуть; добра ця чорна смола, добре ці чорні копита вистукують такт — з ним попливімо в Рахманський Великдень, до воскресіння, повз сніги березневі, густі, наче книжка, прочитані до половини, а потім відкладені, — нам теж забаглося хвалити Господаря щедрого, що на води Його, розгорнуті вміло, тепер солонава вода осідає — не завадить цей присмак могутньому спалаху нуртів на дні; тільки підкреслить цей присмак ціну в сонці й під сонцем найзлотшого трунку — життя.
Водо! Скойки і риби твої, коріння прозоре, що вгрузло у землю пахучу; мова твоя українська і тіло гнучке, непродажне, пресвітле! Глибоко в тебе пірнаю, коханець і муж якнайкращий, небувалої ласки вітри — бо в тобі є вітри — перехоплюють віддих у розкіш, ніби хмару, легку і липневу, несуть архаїчними руслами, втіхою, найсолодшою після потреби дивиться в Бога.
Водо снігів березневих, ліхтарів на мостах! Берегине праматері нашої — многосвітлої Тьми, Водо Маріє! Радуйся, Водо, — провісну Золу розсипають з обіруч вершники; дужі в них коні і невидющі, в гриви заплетено зела гіркі, полинові.
Треба чистішати нам, годі вже тішити це лже-сирітство (з чиєї направи?), тато і мама живі, бо жива їхня кров, що пронизує серце, — як стріла, рятівна й незбагненна.
II
Благословенна і тиха, людська, у прозорих, у звичних узорах, — крове, усе вже насправді, — і втома; а втому тамують вином. На край опівнічного міста позичати ідеш цигарок, затуляючи каптуром очі, учора ще ялові.