Тург — це була монархія. Гільйотина — це була революція.
Трагічне зіставлення.
По один бік — борг. По другий сплата. По один бік — складне готичне сплетіння: кріпак і пан, раб і господар, простий люд і дворянство, не однакові для всіх закони, спілка судді й попа, незліченні пута, державний податок, соляне мито, подушне, позбавлення майнових прав, винятки, прерогативи, забобони, фанатизм, королівські привілеї, скіпетр, трон, сваволя, "божественне" право. По другий — щось зовсім просте, — ніж гільйотини.
По один бік — вузол, по другий — сокира.
Тург довго був сам-один у цій пустині. Він був тут з своїми бійницями, із яких лилася кипляча олія, палаюча смола, розтоплений свинець, із своїми підземними темницями, вимощеними людськими кістками, із своєю кімнатою тортур, де четвертували людей, з цією величезною трагедією, яка сповнювала його. Він панував своєю лютою постаттю над цим лісом, він п’ятнадцять віків стояв у похмурому спокої в затінку цього лісу. Він був у цьому краї єдиною владою, єдиною силою і єдиним страхом. Він царював. Він був єдиним втіленням варварства. І раптом він побачив, що перед ним і проти нього підіймається щось, — більше ніж щось, хтось, — щось так само страшне, як і він, — гільйотина.
Камінь іноді немов має дивні очі. Статуя спостерігає, башта стежить, фасад будівлі споглядає. Тург немов вивчав, розглядаючи, гільйотину.
Він немов запитував: що це таке?
Здавалося, що воно постало із землі.
І воно справді вийшло з землі.
У фатальній землі зародилося зловісне дерево. Із цієї землі, зрошеної потом, слізьми й кров’ю, із цієї землі, поритої ровами, могилами, печерами, засідками, із цієї землі, де гнили кості стількох мерців, позбавлених життя усякими способами тиранії, із цієї землі, вкритої безоднями, засіяної страшним зерном усіх злочинств, із цієї глибокої землі вийшла призначеного дня ця незнайомка, ця месниця, ця грізна машина-мечоносиця, і дев’яносто третій рік сказав старому світові: "Ось я".
І гільйотина мала право сказати башті: "Я твоя дочка".
І в той самий час башта, — бо ці речі живуть темним життям, — відчула, що її вбито.
Тург перед цією страшною появою немов збентежився, стривожився. Здавалося, він злякався. Велетенська гранітна озія була велична й огидна, ця дошка з її трикутником була страшна. Падаюча всемогутність відчувала жах перед всемогутністю новою. Злочин споглядав кару. Минуле насильство порівнювало себе з насильством теперішнім. Старовинна фортеця, старовинна в’язниця, старовинна дворянська твердиня, де лунали зойки катованих жертв, ця споруда для війни і вбивства, вже не здатна ні для того, ні для того, розбита, обідрана, розвінчана купа каміння, варта не більше за купу попелу, гидотна, пишна й мертва, уся сповнена кривавим чадом страшних віків, дивилася на прихід живого страху. Вчора тремтіло перед сьогодні, стара лють схилялася перед новою грізністю, те, що стало нічим, розплющило тьмяні очі перед тим, що було жахом, примара розглядала привид.
Природа безжальна. Вона не хоче прибирати свої квіти, свою музику, свої пахощі і своє проміння перед людською гидотою. Вона пригнічує людину контрастом божественної краси і соціальної гидоти. Вона не хоче поступитися ні крильцем метелика, ні піснею пташки. І в розпалі вбивства, в розпалі помсти, в розпалі варварства людина повинна дивитися на ці святощі. Від цього не можна втекти, і безмежний докір світової гармонії, невмолима ясність блакиті гнітить людину. Треба, щоб гидотність людських законів показувалася в усій голизні серед сліпучого блиску вічного світу. Людина трощить і ламає, людина знепліднює, людина вбиває. А літо лишається літом, лілія лілією, зоря зорею.
Ніколи свіже небо світанку не було таким чарівним, як цього ранку. Теплий вітер колихав паростки вереску, між гіллям м’яко слався, танучи, туман, Фужерський ліс, увесь пройнятий диханням струмків, курився на світанку, як величезна кадильниця, повна фіміаму. Блакить неба, білість хмар, прозора ясність вод, гармонійна гама зелені всіх відтінків, від аквамаринового до смарагдового, братерські групи дерев, скатертини трави, глибокі рівнини, — все мало ту чистоту, яка є вічною порадою природи людині. Посеред усього цього виставляла себе страшна людська безсоромність. Посеред усього цього здіймалися фортеця і ешафот, війна і страта, утвір кривавих віків і утвір кривавої хвилини. Сова минулої ночі і присмерковий кажан майбутнього дня. Перед лицем квітнучої, запашної, люблячої і чарівної природи щедре небо обливало світанком Тург і гільйотину і, здавалося, говорило людям: дивіться, що роблю я і що робите ви.
Так іноді сонце уживає своє світло.
Це видовище мало глядачів.
Чотири тисячі людей невеликої експедиційної армії були вистроєні в бойовому порядку на плато. Вони оточували гільйотину з трьох боків, утворюючи геометричну фігуру на взірець літери Е. Поставлена посередині найдовшої лінії батарея утворювала середню рисочку в цьому Е. Червона машина була наче замкнена цією живою стіною з солдатів, загнутою з обох країв аж до краю плато. Четвертий бік, що дивився на Тург, — це був ярок.
Посередині цього чотирикутника стояв ешафот. В міру того, як наставав день, тінь, що падала від гільйотини на траву, робилася коротша.
Артилеристи були біля своїх гармат із запаленими гнотами. М’який синій дим підіймався з яру: це був дим від догораючої пожежі.
Цей дим оповивав башту, але не закривав вершини, що панувала над усім обрієм. Ця вершина відділялася від гільйотини тільки ярком. Від одної можна було розмовляти з другою.
На вершині башти поставили стіл з військового трибуналу і стілець, позаду якого примістили жмут трикольорових прапорів. Сонце зійшло за Тургом, і в його промінні чорною озією вималювалася фортеця, а на її вершині, на затіненому прапорами стільці сиділа постать людини, нерухома і з схрещеними руками.
Ця людина був Сімурден. Як і напередодні, він був у костюмі громадського делегата, на голові мав капелюх з трикольоровим султаном, при боці шаблю і пістолети за поясом.
Він мовчав. Всі мовчали. Солдати тримали рушниці біля ноги і потупили очі. Вони торкалися ліктями своїх сусідів, але не розмовляли. Вони невиразно думали про цю війну, про всі пережиті бої, про напади із засідок, які вони відважно відбивали, про хмари розлютованих селян, які вони розвіювали, про здобуті фортеці, про успішні битви, про перемоги, і їм здавалося тепер, що вся їхня слава перетворюється в ганьбу. Важке чекання стискувало кожні груди. Вони бачили на помості гільйотини ката, що ходив туди й сюди. Дедалі ясніше сяйво ранку величаво заливало небо.