Ні, цю людину можна було або вбити або просто звільнити. Ця людина стояла немов на високій скелі, була завжди готова і на злочин і на подвиг, і злетіти орлом у піднебесся і звалитися в безодню. Це була дивна душа.
Вбити його? Який жах! Звільнити? Яка відповідальність!
Звільнити Лантенака значить знову починати боротьбу з Вандеєю, як з гідрою, якій не відтяли голову. За одну мить з швидкістю метеора знову спалахне полум’я пожежі, яка погасла, коли цей чоловік зник. Лантенак не відступить, доки не здійснить свій гидотний план, доки не накриє республіку гробовою кришкою монархії, труп Франції — Англією. Врятувати Лантенака — це пожертвувати Францією. Життя Лантенака — це смерть тисяч невинних чоловіків, жінок, дітей, захоплених домашньою війною. Це десант англійців, відступ революції, розгромлені міста, розтерзаний народ, кровоточаща Бретань. Звільнити Лантенака — це кинути здобич у пазури хижака.
У хиткому світлі суперечливих доводів проступала невиразна думка, що він, Говен, хоче випустити на волю тигра.
А потім знову питання поставало у початковому вигляді. Сізіфів камінь боротьби людини з самою собою знову котився вниз: а чи дійсно ж Лантенак тигр?
Можливо, він був тигром, але тепер?.. Думка Говена кружляла на одному місці, увесь час повертаючись до вихідної точки, звиваючись спіраллю, як змія. Справді, навіть після найсуворішої перевірки фактів, чи можна не бачити у вчинку Лантенака стоїчного самозречення, благородної самопожертви, безкорисливої доброти? Під загрозою всіх роззявлених пащ громадянської війни виявити людяність! В розпалі боротьби нижчих істин стати провісником істини вищої! Довести, що вище за всіх королів, вище за всю революцію, вище за все земне стоїть душа людська, яка відгукується на чуже страждання, проголошує, що дужий мусить допомагати слабішому, що, врятувавшись, він мусить рятувати гинучих, що всі діти мають право на батьківське піклування всіх стариків. І довести ці високі істини ціною своєї голови.
Бути полководцем і зректися стратегії, боїв, відплати. Бути роялістом і, поклавши на терези по один бік короля Франції, монархію, що існувала п’ятнадцять століть, відновлення старих законів, повернення старого ладу, а по другий якихось трьох селянських дітей, і прийти до висновку, що король, трон, скіпетр і п’ятнадцять сторіч монархії не можуть переважити трьох малят! І на все це не зважати? І той, хто все це зробив, лишається проте тигром, і до нього треба ставитися, як до дикого звіра?.. Ні, ні і ні! Не був страховищем чоловік, що осяяв божественним світлом великодушного вчинку чорну безодню громадянської війни. Меченосець перетворився в носія світла. Сатана знову став небесним Люціфером. Всі свої звірячі вчинки Лантенак спокутував актом самопожертви: гублячи своє тіло, він врятував свою душу. Тепер він чистий: своєю рукою він підписав собі прощення всіх гріхів. Хіба не можна простити самому собі? Він заслужив пошану.
Лантенак показав себе людиною незвичайною.
Тепер була Говенова черга. Чим він відповість на це?
У ту добу боротьба благородних і гидотних пристрастей створювала хаос у всьому світі. Піднявшись над цим хаосом, Лантенак виділив із нього ідею людяності. Говен повинен був тепер виділити з нього ідею сім’ї.
Як він вчинить?
Чи зловживе він довір’ям творця?
І він повторяв у думці: "Я врятую Лантенака".
"Чудово! — чувся в душі його інший голос. — Іди, допомагай англійцям. Дезертируй. Передавайся до ворога. Рятуй Лантенака і зраджуй Францію",
Він тремтів від цього голосу: "Ти не можеш нічого вирішити, мрійнику!" говорив він собі і бачив крізь пітьму зловісну усмішку сфінкса.
Ця боротьба з самим собою завела його в глухий кут, на роздоріжжя суперечливих істин, де пильним поглядом дивилися один на одного три найвищі принципи, до яких тільки додумалася людина — людськість, батьківщина, сім’я.
Кожен підносив свій голос, і кожен говорив правду. Як тут вибрати? Кожен із трьох, здавалося, стояв на твердих підвалинах мудрості й справедливості, кажучи: "Ось як ти повинен зробити". Але чи справді це треба було робити? — Так. Ні. Логіка говорила одне, почуття — інше: поради були цілком протилежні. Але логіка — тільки розум. Почуття ж часто буває совістю.
Логіка є робота людського розуму, почуття ж часто спадає в нашу душу зверху. Тому почуття не таке ясне, як розум, але дужче за нього.
А разом з тим, яка сила — строго логічний розум!
Говен вагався.
Це було страшне вагання.
Перед ним відкривалися дві безодні. Він повинен був або погубити Лантенака, або врятувати його. І треба було зважитися.
Яка з цих двох безодень мусила стати його обов’язком?
III. ПЛАЩ КОМАНДИРА
Дійсно, йшлося якраз про обов’язок.
Зловісний стояв цей обов’язок перед Сімурденом, грізний — перед Говеном.
Простий перед одним; складний, многогранний, звивистий перед другим.
Вибило північ, потім першу годину.
Говен, сам не помітивши як, підійшов до пролому.
Пожежа згасала і кидала тільки невиразне світло.
Плато з другого боку башти, куди падав відсвіт, то освітлювалося, то зникало в темряві. Від цих раптових змін світла й темряви речі набирали якихось неприродних розмірів, і вартові в таборі мали вигляд привидів. Говен, заглибившись у свої думки, неуважно стежив, як то полум’я закривало дим, то дим закривав полум’я.
Ця поява й зникання світла перед його очима були немов якоюсь аналогією до появи й зникнення істини в його думках.
Раптовий спалах, що вилетів між двома клубами диму із згасаючого вогнища, яскраво освітив вершину плато, і виразно виступив багряний силует якогось воза. Говен дивився на цей віз. Він був оточений вершниками в жандармських капелюхах. Йому здалося, що це той самий віз, який вони з Гешаном бачили у підзорну трубу на горизонті кілька годин тому, коли сонце заходило. На возі були люди, і вони наче щось вивантажували. Те, що вони витягали з воза, було, певно, важке, часом щось бряжчало. Важко було сказати, що це таке. Воно скидалося на зруб. Двоє зсаджували на землю ящик, у якому, судячи по формі, мала бути якась трикутна річ. Спалах погас, і все знову вкрила темрява. Говен стояв у задумі, не відриваючи погляду від того, що було в пітьмі.