І він став лізти на міст. Та спроби його були марні. Впиваючись нігтями в каміння, він вибрався трохи вгору. Але мури були рівні, каміння було припасоване щільно одне до одного, як у новій стіні. І Радуб впав униз. А пожежа буяла. В осяяному червоним відблиском вікні всі помітили три біляві голівки. Радуб посварився стиснутим кулаком у небо, немов шукав чийогось погляду, і сказав:
— Так ось так ти поводишся, господе?
Мати, обхопивши руками і колінами кам’яний стовп мосту, кричала:
— Змилуйтеся!
Глухий гугіт палаючого дерева змішувався з сичанням вогню. В шафах бібліотеки лопалися шибки, з бряжчанням падаючи на підлогу. Було ясно, що балки та крокви довго не витримають. Ніяка людська сила не могла вже нічого зробити. Ще якийсь момент, і все провалиться в безодню. Уже не ждали нічого, крім катастрофи. І чули голоси малят, що повторяли: "Мамо, мамо!" Це був пароксизм жаху.
Раптом у вікні, сусідньому з тим, звідки визирали діти, на вогненному пурпурному фоні з’явилася висока постать.
Всі голови піднялися, всі очі прикипіли до цієї постаті. Там угорі був чоловік, чоловік був у бібліотеці, чоловік був у цьому розжареному горні. Ця фігура окреслювалась в полум’ї чорним силуетом, але видно було, що волосся в неї сиве. Можна було впізнати маркіза де-Лантенака.
На мить він зник, потім з’явився знову.
Страшний старик випростався біля вікна, держачи величезну драбину. Ця рятувальна драбина, втягнута в бібліотеку, лежала притулена до стіни. Він притяг її до вікна, з силою схопив і, піднявши з вправністю атлета, просунув крізь вікно і став спускати вниз, на дно ярка. Радуб, не тямлячись з радості, простяг руки, схопив драбину, стиснув її в руках і закричав:
— Хай живе Республіка!
Маркіз відповів:
— Хай живе король!
А Радуб пробурчав:
— Ти можеш кричати все, що ти хочеш, говорити які хочеш дурниці, але ти наче сам господь бог.
Драбина була поставлена. Утворилося сполучення між палаючим залом і землею. Двадцять людей підбігло до неї з Радубом на чолі, і вмить вони полізли вгору, вкрили всю драбину, притулившись спинами до щаблів, як це роблять муляри, коли підіймають або спускають каміння. На дерев’яній драбині була драбина з людей. Радуб на самому її кінці доторкався до вікна.
Невелика армія, що розсипалася між вереском та на схилах, товпилася, схвильована всіма людськими почуттями, на плато, в ярку, навіть на верху башти.
Маркіз знову зник, потім з’явився, несучи дитину.
Залунали гучні оплески.
Це був перший, хто трапився йому під руку. Це був Гро-Ален.
Гро-Ален кричав:
— Я боюся.
Маркіз віддав Гро-Атена Радубові, який передав його нижньому солдатові, той передав його далі, і тимчасом, як Гро-Ален, що дуже злякався й кричав, переходив з рук в руки аж до низу драбини, маркіз знову відійшов і повернувся до вікна з Рене-Жаном, що борсався й плакав і вдарив Радуба в той момент, коли маркіз передавав його сержантові.
Маркіз знову повернувся до залу, де вирувало полум’я. Жоржетта лишилася сама. Він підійшов до неї. Вона усміхалася. Цей гранітний чоловік відчув, що щось вогке підступає йому до очей. Він спитав:
— Як тебе звати?
— Олзета, — сказала вона.
Він узяв її на руки, вона все усміхалася, і в той момент, коли він передав її Радубові, його душа, така гордовита й похмура, була вражена сяйвом невинності, і старий, передаючи маленя, поцілував його.
— Це ж наша маленька лялечка! — кричали солдати.
Жоржетту теж передавали з рук до рук під захоплені вигуки. Солдати ляскали в долоні, тупотіли ногами. Старі гренадери плакали, а вона усміхалася їм.
Мати була внизу біля драбини, задихана, безтямна, наче п’яна від цієї несподіванки, із пекла кинута враз у рай. Раптова, несподівана радість теж вбиває серце. Вона простягла руки, вона схопила Гро-Алена, потім Рене-Жана, потім Жоржетту, вона вкривала їх поцілунками, потім зайшлася сміхом і впала непритомна.
Пролунав грімкий крик:
— Всі врятовані.
Справді, всі були вже врятовані, крім маркіза.
Але ніхто не думав про його врятування, можливо, й він сам.
Він постояв якийсь час у задумі край вікна, немов хотів дати змогу полум’яній безодні зробити вибір. Потім не поспішаючи, помалу, спокійно він переступив через вікно і, не обертаючись, прямий, випростаний, сперся на щабель, маючи позад себе пожежу, а перед собою безодню, і став спускатися по драбині в мовчанні, з величністю привида. Ті, що були на драбині, кинулися вниз, з тремтінням і священним жахом відступаючи перед цим чоловіком, як перед видінням. А він тимчасом серйозно і спокійно спускався в темряву, що була перед ним. І в той час, як вони відступали, він до них наближався. Жоден м’яз не ворушився на його мармурово-білому лиці, а в його застиглому погляді, здавалося, не було й іскри життя. І з кожним кроком, який він робив до цих людей, очі яких пильно дивилися на нього з пітьми, він наче ставав все більшим, драбина здригалася і рипіла під його важкими ногами, і здавалося, що це статуя командора спускається в свою могилу.
Коли маркіз був унизу, коли він з останнього щабля ступив на землю, чиясь рука лягла йому на плече.
Він обернувся.
— Я заарештовую тебе, — сказав Сімурден.
— Я схвалюю твій вчинок, — промовив Лантенак.
КНИГА ШОСТА
ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ — БОРОТЬБА
І. ЛАНТЕНАК У ПОЛОНІ
Маркіз справді спустився в могилу.
Його повели.
Підземна темниця Турга негайно була відкрита під пильним наглядом Сімурдена. Туди поставили лампу, кухоль води і поклали солдатський хліб та вкинули оберемок соломи. Менш ніж через чверть години після того, як рука колишнього священика схопила маркіза, двері в’язниці зачинилися за Лантенаком.
Після цього Сімурден пішов шукати Говена. В цей момент далека дзвіниця Паріньє вибила одинадцяту годину вечора. Сімурден сказав Говену:
— Завтра я скликаю військовий суд. Ти не братимеш у ньому участі. Ти — Говен і Лантенак — Говен. Ти занадто близький йому родич, щоб бути суддею, я ганьблю Егаліте за те, що він судив Капета. Суд складатиметься з трьох осіб: одного офіцера — капітана Гешана, одного унтер-офіцера — сержанта Радуба, і з мене, як голови. Все це тепер тебе не обходить. Ми діятимемо на підставі декрету Конвенту. Ми обмежимося встановленням особи колишнього маркіза Лантенака. Завтра буде суд, післязавтра — гільйотина. Вандея вмерла.