Дев'яносто третій рік

Сторінка 62 з 97

Віктор Гюго

Коли ранком зійшло сонце, воно освітило в лісі вісім батальйонів вояків із шаблями при боці, ранцями на спині і багнетами на рушницях, і на плато — гарматну батарею з повними снарядів зарядними ящиками; у фортеці — дев’ятнадцять чоловік, що заряджали рушниці, мушкети й пістолети, і в трьох колисках — трьох сплячих дітей.

КНИГА ТРЕТЯ

СТРАТА СВЯТОГО ВАРФОЛОМІЯ

I

Діти прокинулись.

Першою прокинулась дівчинка.

Діти прокидаються, як розкриваються квіти. Здається, що з їх чистих душ, як з прекрасних квітів, йде чудовий аромат.

Жоржетта, двадцятимісячна, наймолодша, яка в травні ще годувалась материним молоком, підвела голівку, сіла на постельці, подивилася на свої ніжки і почала лепетати.

Ранковий промінь упав на її колиску, і важко було сказати, що рожевіше — ніжка Жоржетти чи ранок.

Двоє інших іще спали: чоловіки — неповороткіші. Жоржетта, весела і щаслива, лепетала.

Рене-Жан був брюнет, Гро-Ален — шатен, а Жоржетта — блондинка. У дітей волосся часто темнішає в міру того, як вони підростають. Рене-Жан мав вигляд маленького Геркулеса. Він спав на животі, уткнувши личко в кулачки. У Гро-Алена обидві ноги звісилися з маленького ліжка.

Всі троє були в лахмітті. Убрання, яке дав їм батальйон Червоного Ковпака, зовсім подралося. Те, що вони мали на собі, вже не можна було назвати сорочками. Обидва хлопці були майже голі, на Жоржетті висіла якась ганчірка, що колись була спідничкою, а тепер стала дрантям. Хто піклувався про цих дітей? Неможливо сказати. Тільки не мати. Ці дикі воюючі селяни, тягаючи дітей з собою з одного лісу в другий, давали їм пайку супу. Та й усе. Малі самі дбали про себе, як уміли. Всі були їх господарями і ніхто батьком. Але на дітях і лахміття ніби сяє. Вони були чудесні.

Жоржетта лепетала.

Дитина лепече, як пташка співає. Її лепет і пташиний спів — однаковий гімн. Гімн невиразний, несвідомий, глибокий. Але пташку не жде, як дитину, темна людська доля. Тому й домішується до радості сум у людей, що слухають дитяче щебетання. Найвеличніша пісня, яку тільки можна почути на землі, — це лепет людської душі з дитячих уст. В цьому неясному шепотінні думки, яка є ще, по суті, тільки інстинктом, почувається якийсь несвідомий заклик до вічної справедливості. Можливо, це протест перед порогом життя, який треба переступити, протест смиренний і зворушливий. Це невідання, що усміхається до безконечності, немов кидає докір усьому існуючому за ту долю, яка жде слабосилого і беззахисного. Вона з довір’ям ставиться до всього, а її може спіткати нещастя.

Лепет дитини — це і більше, ніж слово, і менше, ніж слово; в ньому немає музики, але він — пісня; в ньому немає складів, але він — мова: лепет цей почався ще на небесах, і йому не буде кінця на землі, він виник раніше, ніж народилася дитина, і звучить, як продовження однієї мелодії. У цьому невиразному приховано те, що говорило дитя, ще будучи янголом, і те, що скаже доросла людина; колиска має своє Вчора, як могила — своє Завтра; це Вчора і це Завтра зливають у таємничому щебетанні своє подвійне невідання; і ніщо не доводить так безперечно існування бога, вічності, закономірності, двоїстості долі, які несе грізна тінь майбутнього, що потьмарює рожеву, ніби зоря, душу немовляти.

Те, що лепетала Жоржетта, не було сумне, бо все її миле личко всміхалось. Її рот усміхався, очі всміхалися, ямочки на щоках усміхалися. Від цієї посмішки віяло таємничим привітом ранкові. Душа вірить світлу. Небо було синє, ранок — теплий і погожий. Ніжна маленька істота, нічого не знаючи, нічого не відаючи, нічого не розуміючи, перебувала в бездумному маренні, почувала себе в безпеці серед цих чесних дерев, серед цієї щирої зелені, серед цього чистого й лагідного поля, серед співу пташок, шелестіння листя, дзижчання комах, рокотання струмків, серед усієї цієї природи, над якою сяяло в неосяжній безгрішності сонце.

Після Жоржетти прокинувся Рене-Жан — старший, дорослий — йому ж минуло вже чотири роки. Він підвівся на ноги, відважно переступив через край колиски, побачив свою миску, що здалася йому річчю звичайною, сів на підлозі і заходився їсти суп.

Щебетання Жоржетти не збудило Гро-Алена, але, почувши цокання ложкою по мисці, він враз перевернувся і розплющив очі. Гро-Аленові було три роки. Побачивши свою миску, до якої треба було тільки простягти руку, узяв її і, не встаючи з ліжка, поставив миску собі на коліна, затиснув у руці ложку і теж заходився їсти.

Жоржетта не чула нічого. Її голос, здавалося, переливався у згоді з коливанням її мрій. Її широко розкриті очі, що дивилися вгору, були божественні. Хоч що б було над головою в дитини, — стеля чи склепіння, — в її очах завжди відсвічує небо.

Рене-Жан, скінчивши, пошкріб ложкою дно миски і сказав з гідністю:

— Я виїв свій суп.

Це вивело Жоржєтту з замріяності.

— Пупуп, — сказала вона.

І, побачивши, що Рене-Жан уже поїв, а Гро-Ален їсть, теж узяла миску, що стояла біля неї, і стала їсти, підносячи ложку частіше до вуха, ніж до рота.

Часом вона відмовлялася від цивілізації і їла пальцями.

Гро-Ален, за прикладом свого брата, вишкріб дно миски, потім кинувся до Рене-Жана, і вони стали бігати по кімнаті.

II

Раптом унизу надворі почулися з боку лісу звуки ріжка — суворі й владні. Зверху, з висоти башти, відгукнулась сурма. Цього разу ріжок питав, а сурма відповідала.

Вдруге заграв ріжок і вдруге озвалась сурма.

Потім знизу, від узлісся, пролунав далекий, але виразний голос:

— Розбійники, здавайтесь. Якщо ви не здастеся до заходу сонця, ми будемо штурмувати.

Другий голос, схожий більше на рев, відповів:

— Штурмуйте!

Голос знизу продовжував:

— Постріл з гармати за півгодини до штурму буде останнім попередженням.

А голос зверху повторив:

— Штурмуйте.

Людські голоси не доходили до дітей, але звуки ріжка й труби розносяться вище й далі. При першому ж звукові ріжка Жоржетта перестала їсти й витягнула шийку, прислухаючись. При звуках сурми вона поклала ложку. При другому сигналі ріжка вона підняла правий вказівний пальчик і стала помахувати ним, відзначаючи переливи й перерви в звуках ріжка та сурми. Коли сурма й ріжок замовкли, вона задумалася з піднятим у повітря пальчиком і пролепетала неголосно: