Перший момент був жахливий. Немає нічого трагічнішого, як метушня переляканого натовпу. Вандейці кинулися до зброї, вони кричали, бігли, багато з них падало. Захоплені зненацька, люди не тямили, що роблять, стріляли в своїх. Сполохані люди вибігали з будинків, потім поверталися назад, знову вискакували і безглуздо тупцяли в самій середині колотнечі, збільшуючи розгардіяш. Батьки кликали дітей і одне одного, діти кликали батьків. Все перемішалося в цьому зловісному нічному бою. Кулі з свистом прорізали темряву ночі. З усіх кутків лунали постріли. Дим оповивав це загальне безладдя, яке ще збільшувалося від тиску фургонів та возів. Перелякані коні іржали, брикались, ставали цапа. Поранених топтали, з землі лунали розпачливі зойки й стогони. Деякі сторопіли з жаху. Офіцери й солдати шукали одні одних. І поряд з усім цим — дивна тупа байдужість. Якась жінка годувала груддю немовля, сидячи біля стіни, до якої притулився її чоловік; у чоловіка була перебита нога, проте він, хоч стікав кров’ю, стріляв навмання в темряву, спокійно заряджаючи свій карабін. Деякі, лежачи на животі, стріляли з-під возів. Часом здіймався дикий галас. Але все покривав грім гарматних вибухів.
Здавалось, ніби рубають ліс: люди, як дерева, падали один на одного. Військо Говена, стоячи за прикриттям, стріляло влучно і майже не мало втрат.
Тимчасом відважна, хоч і безладна ватага селян опам’яталася і взялася до оборони. Вони зібралися біля ринку — кам’яної озії з цілим лісом колон. Тут вони підбадьорилися — все, що нагадувало ліс, надавало їм певності. Іманус, скільки міг, старався заступити відсутнього Лантенака. У них була артилерія, та, на великий подив Говена, вони не стріляли з гармат. Це сталося тому, що артилерійські офіцери пішли з маркізом оглядати Дольську гору, а решта не знала, як орудувати кулевринами та іншими гарматами. Зате вони обсипали кулями синіх, що стріляли в них з гармат. На картеч вандейці відповідали пострілами з рушниць. Тепер вони мали прикриття. Зібравши всі вози, ящики, прикотивши бочки, які були в ринку, селянські бунтарі спорудили своєрідну барикаду з просвітами для карабінів і розпочали убійчий огонь. Все це робилося швидко. За якісь чверть години ринок перетворився в неприступну фортецю.
Становище ставало для Говена серйозним. Це раптове обернення ринку на фортецю було для нього несподіваним. Селяни засіли там густою масою. Говенові вдалося зненацька їх захопити, але не розбити. Він зліз з коня. Міцно стискаючи в руці шпагу, Говен стояв, освітлений факелом, що палав на його батареї, і, схрестивши руки на грудях, уважно вдивлявся в темряву. Його висока освітлена постать була мішенню для оборонців барикади, але він не думав про це, не помічав, що круг нього роєм літають кулі.
Проти карабінів Говен мав гармати, а ядро завжди бере, кінець кінцем, гору над кулею. Перемагає той, хто має артилерію, його батарея мала добру обслугу і забезпечувала його перевагу.
Раптом наче блискавка сяйнула з-за темної барикади, пролунав удар грому, і ядро пробило стіну будинка над головою Говена. Барикада відповідала гарматами на гармати.
Що сталося? Становище змінилося. Артилерія була тепер не тільки з одного боку.
Друге ядро, слідом за першим, врізалося в мур зовсім близько біля Говена. Третє зірвало з нього капелюх.
Ядра були великого калібру. Стріляли з шістнадцятифунтових гармат.
— У вас ціляться, командир, — закричали артилеристи і погасили факел.
Говен задумливо підняв капелюх.
Хтось справді цілився в нього. Це був Лантенак.
Маркіз прибув на барикаду з протилежного боку. До нього підбіг Іманус.
— Монсеньйор, на нас несподівано напали.
— Хто?
— Я не знаю.
— Дорога на Дінан вільна?
— Я думаю, що вільна.
— Треба почати відступ.
— Він уже почався. Багато вже кинулося врозтіч.
— Треба не тікати, а відступати. Чому ви не пустили в хід артилерію?
— Всі втратили голову, крім того, — не було артилерійських офіцерів.
— Я сам іду зараз на батарею.
— Монсеньйор, я вирядив дорогою на Фужер все, що можна було з обозу, жінок і все зайве. Що робити з трьома полоненими малюками?
— А! З тими дітьми?
— Так.
— Це наші заложники. Відправте їх у Тург.
Сказавши це, маркіз пішов на барикаду. Все змінилося, коли прийшов командувач. Барикада була погано пристосована для артилерії, місця було тільки для двох гармат. Маркіз поставив дві шістнадцятифунтові кулеврини, для яких поробили амбразури. Нахилившись до амбразури, щоб роздивитись ворожу батарею, Лантенак раптом побачив Говена.
— Це він! — скрикнув маркіз.
Він сам зарядив гармату, націлив і вистрелив.
Тричі цілив він у Говена і не влучив, за третім разом йому тільки вдалося зірвати з нього капелюх.
— Шкода, — пробурчав Лантенак. — Якби трохи нижче, злетіла б і голова. Ну, гаразд.
І, повернувшись до канонірів, крикнув.
— Вогонь!
Говен теж був не менш заклопотаний. Його становище погіршало. З барикади стріляли гармати. Хто знає, чи не перейдуть її оборонці до нападу самі? Проти нього, якщо не лічити вбитих, поранених та втікачів, було щонайменше п’ять тисяч бійців, а в нього — найбільше тисяча двісті. Що станеться з республіканцями, якщо ворог помітить, яка мізерна їх кількість? Тоді ролі зміняться. Тепер вони нападають, а тоді муситимуть оборонятися. Якщо тільки вандейці зроблять вилазку, все загинуло.
Що робити? Нічого було тепер і думати прямо атакувати барикаду. Тисяча двісті чоловік не можуть вибити із захищеного місця п’ять тисяч. Нападати було неможливо, але неможливо було й чекати. Треба було кінчати. Але як?
Говен був тутешній, він знав місто. Він знав, що позад ринку, де засіли вандейці, є цілий лабіринт вузьких і покручених провулків.
Він повернувся до свого заступника, хороброго капітана Гешана, який згодом уславився тим, що очистив від бунтівників Консізький ліс, батьківщину Жана Шуана, і, перегородивши їм шлях до Шенського ставу, не дав їм здобути Бурнеф.
— Гешан, передаю командування вам. Підтримуйте якнайсильніший вогонь. Тримайте барикаду під гарматним обстрілом. Щоб уся їх увага зосередилась на вас.
— Розумію, — відповів Гешан.
— Зберіть усю колону, звеліть зарядити рушниці і бути готовими до атаки.