28 червня 1793 року троє людей зібралося за столом у цій задній кімнаті. Вони не присунули один до одного стільці. Кожен сидів з одного боку столу, четвертий бік лишався вільним. Було близько восьмої години вечора. На вулиці ще не стемніло, але в цій кімнаті вже панувала сутінь, і стіл освітлювався звисаючою з стелі лампою, що вважалося тоді за розкіш.
Один із цих трьох був блідий, молодий, суворий, з тонкими губами і холодним поглядом. Одна щока в нього нервово тіпалась, і це робило його посмішку неприродною. Він був у напудреному парику і рукавичках, причепурений. Його світлосиній камзол, застебнутий на всі гудзики, сидів на ньому без жодної зморшки. До цього камзола дуже пасували біла краватка і пишне біле жабо. Панталони в нього були нанкові, на ногах білі панчохи і черевики з срібними пряжками.
З двох інших один був майже велетень, другий — майже карлик. Високий був недбало вдягнений у широчезний камзол з червоного сукна, жилет з відірваними гудзиками і в чоботях з вилогами. Розв’язана краватка на голій шиї спускалась нижче жабо. Скуйовджене волосся облямовувало покопирсане віспою обличчя, між бровами залягла сердита зморшка, а в куточку рота — складка, що говорила про добродушність; губи в нього були товсті, зуби великі, кулаки, як у биндюжника, а очі блискучі.
Маленький був жовтолиций і на перший погляд потворний. Голову він відхиляв назад, очі в нього раз у раз наливались кров’ю, обличчя вкривали синюваті плями, масне рівне волосся було пов’язане хусткою, що закривала лоб, величезний рот надавав йому страхітливого вигляду. Одягнений він був у довгі штани, великі черевики, колись білий атласний жилет, а поверх жилета ще носив якусь кофту, під складками якої чіткою прямою лінією вирисовувався кинджал.
Першого з цих людей звали Робесп’єр, другого — Дантон[55], третього — Марат.
Вони були самі в цій кімнаті. Перед Дантоном стояли склянка і вкрита порохом пляшка вина, що нагадувала Лютерів кухоль пива, перед Маратом — чашка кофе, а перед Робесп’єром лежали папери. Тут же стояла одна з тих важких свинцевих чорнильниць, круглих, з рівчаками, які пам’ятає кожен, хто вчився в школі на початку цього століття. Поруч з чорнильницею лежало перо. Папір придавлювала велика мідна печатка з написом — Palloy fecit[56]. Вона являла собою точну модель Бастілії. Посеред столу була розгорнена карта Франції.
За дверима, по той бік, стояв сторожовий пес Марата — Лоран Бас, посланець № 18 на вулиці Кордельєрів, той самий, що 13 липня, десь за два тижні після цього вечора, 28 червня, мав ударити по голові стільцем Шарлотту Корде, яка тоді ще не виїжджала з Кана і тільки невиразно про це мріяла. Лоран Бас носив коректурні відбитки "Друга народу". Цього вечора, приведений своїм хазяїном у кафе на вулиці Паон, він дістав наказ пильно стерегти двері кімнати, де були Марат, Дантон і Робесп’єр, і не впускати нікого, крім членів Комітету громадського порятунку, Комуни і Єпіскопства.
Робесп’єр не хотів зачиняти двері для Сен-Жюста, Дантон — для Паша, а Марат — для Гюсмана.
Нарада тривала вже довго. Обговорювали папери, розкладені на столі і прочитані Робесп’єром. Голоси вже почали звучати гучніше. Схоже було, що цими трьома людьми оволодівав гнів. Час від часу в них виривалися слова, які можна було почути й за дверима. В ті часи, коли всі звикли до промов з трибун, здавалося, що можна підслухувати. То були часи, коли писар Фабріцій Парі міг підглядати в замкову щілину, стежачи за тим, що робить Комітет громадського порятунку. Це, скажемо до речі, було не зайвим, бо саме Парі попередив Дантона вночі проти 31 березня 1794 року, що його вирішили заарештувати. Отож і Лоран Бас притулив вухо до дверей кімнати, де були Марат, Дантон та Робесп’єр. Лоран Бас служив Маратові, але належав до Єпіскопства.
II. MAGNA TESTANTUR VOCE PER UMBRAS[57]
Дантон підвівся і різко відсунув свій стілець.
— Слухайте! — крикнув він. — Зараз для нас тільки одне важливо: республіка в небезпеці. Я прагну лише того, щоб визволити Францію від ворога. Для цього всі засоби добрі. Всі! Всі! Коли мені з усіх сторін загрожує небезпека, я вдаюся до всіх засобів. Коли я всього боюся, я йду на все. Моя думка — лев. Геть половинчасті заходи! Ніякої вразливості в час революції. Немезіда не якась недоторканна манірниця. Будьмо страшні, і будемо корисні. Xi6a слон дивиться, куди він ставить ногу? Розчавимо ворога.
Робесп’єр відповів лагідно.
— Я теж цього хочу.
І додав:
— Питання в тому, де саме ворог.
— Він за кордонами, і прогнав його я, — сказав Дантон.
— Він всередині країни, і я пильную його, — сказав Робесп’єр.
— А я і його прожену, — відказав Дантон.
— Внутрішнього ворога не проженеш.
— А що ж робити з ним?
— Знищити.
— Я згоден з цим, — сказав, у свою чергу, Дантон.
Потім додав:
— Я вам кажу, Робесп’єр, що він за кордонами.
— Дантон, я вам кажу, що він всередині.
— Робесп’єр, він на нашому кордоні.
— Дантон, він у Вандеї.
— Не сперечайтесь, — сказав третій голос, — він усюди. І ви пропали.
Це говорив Марат.
Робесп’єр глянув на Марата і спокійно відповів:
— Годі загальників! Ось точні факти.
— Педант, — пробурчав Марат.
Робесп’єр поклав руку на папери, що лежали перед ним, і продовжував:
— Я прочитав вам донесення Прієра. Переказав відомості, одержані від Желямбра. Слухайте, Дантон, зовнішня війна — дрібниця, громадянська війна — це все. Зовнішня війна — маленька подряпина на лікті, громадянська війна — глибока рана, яка пожирає зсередини. З усього, що я вам прочитав, виходить: сили Вандеї, досі роздрібнені між багатьма ватажками, починають згуртовуватися. Віднині вона матиме єдиного головного командувача…
— Головного розбійника, — пробурчав Дантон.
— Це чоловік, що 2 червня зійшов на наш берег біля Понторсона, — продовжував Робесп’єр. — Ви знаєте, хто він. Затямте, що якраз 2 червня в Байє, в цій зрадницькій Кальвадоській окрузі, взяли в полон двох наших уповноважених — Прієра з Коте-д’Ор і Ромма[58].
— І перевезли їх до Канського замка, — промовив Дантон.
Робесп’єр говорив далі:
— Я продовжую резюмувати депеші. Лісова війна організується широко. Водночас готується англійський десант. Вандейці і англійці, Бретань і Британія. Фіністерська мужва говорить тією ж мовою, що й корнуельські гевали. Я показував вам перехоплений лист Пюїзе, де він пише, що "двадцять тисяч червоних мундирів, коли вони з’являться серед бунтівників, збільшать їх ще на сто тисяч". Коли селянський заколот розгориться, англійці висадять десант. От їх план, дивіться по карті.