Місяць світив, пожежа теж.
Це були трупи солдатів. Всі були босі, в них забрали черевики, забрали й зброю. Тільки синя форма на них лишилася. Подекуди серед купи мертвих рук, ніг і голів виднівся трикутний капелюх з трикольоровою кокардою. Це були республіканці. Це були парижани, які напередодні ще були живі і стояли гарнізоном на фермі Ерб-ан-Пайль. Ці люди були розстріляні, бо й лежали симетрично: їх поклали на місці одним залпом, обдумано й акуратно. Всі були мертві. У купі не було чути жодного хрипу.
Тельмарш оглянув усі трупи, не пропустивши жодного. Всі були побиті кулями.
Люди, які їх розстріляли, певно, поспішали і не мали часу їх закопати.
Він уже збирався піти, коли погляд його впав на низенький мур у дворі, з-за якого витикалося чотири ноги. Вони були в черевиках і менші від інших. Тельмарш підійшов до них. Це були ноги жінок.
Дві жінки лежали поряд, теж розстріляні. На одній було щось подібне до солдатської форми, біля неї лежала розбита порожня баклажка. Це була маркітантка. Вона дістала чотири кулі в голову. Вона була мертва.
Тельмарш оглянув другу. Це була селянка. Бліда, як смерть, з роззявленим ротом. Очі в неї були заплющені. Ран на голові не було. Лахміття, що правило їй за одяг, при падінні розхристалося, видно було голе тіло. Тельмарш побачив на плечі круглу ранку від кулі. Ключиця була перебита. Він глянув на її посинілі груди.
— Мати, що годувала груддю дитину… — прошепотів він.
Він доторкнувся до тіла: воно ще не захолонуло.
Другої рани, крім рани на плечі, не було.
Тельмарш приклав руку до серця і відчув, що воно хоч ледве-ледве, але б’ється. Вона не була мертва.
Тельмарш підвівся і закричав страшним голосом.
— Чи є тут хто-небудь?
— Це ти, Старий?! — відізвався чийсь голос тихо, ледве чутно.
Водночас з ями в руїнах виткнулася голова.
Потім друге обличчя з’явилося з другої ями.
Це були двоє селян, які поховалися, — єдині, що лишилися тут живі.
Знайомий голос Жебрака заспокоїв їх, і вони вийшли із своїх схованок.
Вони підійшли до Тельмарша, усе ще тремтячи всім тілом.
Тельмарш зміг крикнути, але не міг говорити: так завжди буває при глибоких потрясіннях.
Він показав їм пальцем на жінку біля своїх ніг.
— Хіба вона ще жива? — спитав один із селян.
Тельмарш ствердно хитнув головою.
— А друга теж жива? — спитав другий селянин.
Тельмарш хитнув головою заперечливо.
Селянин, що перший підійшов, заговорив:
— Усі інші мертві, правда? Я бачив усе. Я був у льоху. Як треба дякувати бога в такі хвилини, що не маєш сім’ї. Мій дім згорів. Господи боже, вони всіх убили! У цієї жінки є діти. Троє маленьких! Діти кричали: "Мамо!" Мати кричала: "Діти мої!" Вони вбили матір і забрали дітей. Я це бачив, боже ж ти мій, боже! Всіх перебили і пішли. Вони були задоволені. Вони забрали дітей і вбили матір. Але ж вона ще жива, правда, жива? Скажи, Старий, як ти думаєш, можна ще її врятувати? Хочеш, ми перенесемо її в твою землянку?
Тельмарш кивнув головою, погоджуючись.
Ліс підходив до самої ферми. Вони швидко зробили носилки з гілок та папороті. Поклали на них все ще нерухому жінку і рушили крізь зарості. Селяни несли носилки, один у ногах, другий у головах, а Тельмарш держав руку жінки, мацаючи їй пульс.
Дорогою селяни розмовляли, і над скривавленою жінкою, обличчя якої від місячного сяйва здавалося ще блідішим, чулися злякані вигуки:
— Всіх повбивали!
— Все спалили!
— Ах, господи боже, що тільки робиться!
— Це отой високий старий звелів.
— Так, це з його наказу.
— Я не бачив, як розстрілювали. Хіба він був там?
— Ні, він пішов раніше. Та це все одно, він же звелів.
— Отже, він усьому й виною.
— Він сказав: "Вбивайте! Паліть! Ніякого милосердя!"
— Він маркіз?
— Та це ж наш сеньйор.
— А як його звуть?
— Маркіз де-Лантенак.
Тельмарш звів очі до неба і пробурмотів крізь зуби:
— О, якби ж я був знав!
ЧАСТИНА ДРУГА
В ПАРИЖІ
КНИГА ПЕРША
СІМУРДЕН
І. ВУЛИЦІ ПАРИЖА В ТІ ЧАСИ
Жили на вулиці, їли на столах, поставлених перед дверима, жінки сиділи на папертях церков, готували корпію, співаючи "Марсельєзу". Парк Монсо та Люксембурзький сад стали місцем для маневрів, на всіх перехрестях на повний хід працювали майстерні зброї, рушниці вироблялися перед очима прохожих, що плескали у долоні. З усіх уст чулося одне: "Треба терпіти! У нас же революція!" Героїчно усміхалися. Ходили на вистави, як греки в Афінах під час Пелопоннеської війни[22]. На всіх вулицях були розклеєні афіші: "Облога Тіонвіля!" — "Мати сім’ї, врятована з полум’я". — "Клуб безтурботних". — "Філософи-солдати".
Німці були під ворітьми міста. Була чутка, що прусський король звелів лишити для нього кілька лож в театрі опери. Все було страшне, і ніхто не мав страху. Жахливий закон про підозрілих, який був злодіянням Мерлена де-Дуе, поставив усіх під загрозу гільйотини[23]. Один прокурор, на ім’я Серан, довідавшись, що на нього зроблено донос, ждав арешту, сидячи в хатніх черевиках і халаті біля вікна та граючи на флейті.
Всім було ніколи, всі поспішали. Не видно було жодного капелюха без кокарди. Жінки говорили: "Нам личать червоні шапки". Увесь Париж мов перебирався на нову квартиру. Крамниці торговців старими речами були завалені коронами, мітрами, дерев’яними золоченими скіпетрами та гербовими ліліями, — покидьками з королівських палаців, ознаками знищення монархії.
У крамничках ганчірників продавалися ряси та підрясники. До шинків Поршерона і Рампонно під’їжджали на ослах, накритих ризами, люди, вбрані в стихарі й єпітрахилі, і наказували наливати їм вино в соборні дароносиці. На вулиці Сен-Жак каменярі, самі босі, спиняли візок торговця взуттям, купували, склавшись, п’ятнадцять пар черевиків і посилали в Конвент "для наших солдатів".
Всюди були виставлені бюсти Франкліна[24], Руссо, Брута і, треба додати, Марата[25]. На майдані Пале-Рояля напис на фонтані: "Quantos effundis in usus"[26] — був закритий двома великими акварельними картинами. На одній з них був зображений Кайє де-Жервіль, який повідомляв Національним зборам пароль арльських "ганчірників"-шифоністів, на другій — Людовік XIV в той момент, коли його везли з Варенна[27] в королівській кареті із підв’язаною до неї дошкою, на якій стояли два гренадери з багнетами на рушницях.