Якраз для цієї людини, на долю якої впало так багато бур, глибока тиша, що огортала небо і землю, була сповнена дивних чарів.
Чути було тільки гомін вітру з моря, але це гудіння безперервне і майже перестає бути шумом, настільки звикаєш до нього.
Раптом старий підвівся.
Увага його раптом прокинулась. Він оглянув обрій, його погляд відразу став напружено пильним.
Він дивився на дзвіницю в Кормере, в глибині рівнини.
Дійсно, щось незвичайне діялося в цій дзвіниці. Її силует окреслювався дуже чітко. Виднілася башта з пірамідальною покрівлею, а за нею — клітка для дзвонів, квадратна, наскрізна, за бретонським звичаєм відкрита з усіх боків.
І от ця клітка раз у раз закривалась і відкривалась. Через рівні інтервали її високе вікно вирисовувалось то білою, то чорною плямою. То крізь нього було видно небо, то не видно. Світло і темрява чергувалися щосекунди з розміреністю молота, що б’є по ковадлу.
Дзвіниця в Кормере була від старого на відстані приблизно двох льє. Він глянув праворуч від неї на дзвіницю в Багер-Пікані, що так само виразно вирисовувалася на обрії. Клітка цієї дзвіниці теж закривалася й відкривалася, як і на дзвіниці в Кормере.
Він глянув ліворуч на дзвіницю в Танісі: дзвіниця в Танісі відкривалася й закривалася, як і дзвіниця в Бегер-Пікан.
Він став одну за одною оглядати всі дзвіниці на обрії, ліворуч — дзвіниці в Куртілі, в Пресе, в Кроллоні і в Круз-Авраншені; праворуч — дзвіниці в Ра-сюр-Куенон, в Мордре і в Па; прямо перед ним — дзвіницю в Понторсоні. Клітки усіх цих дзвіниць ставали поперемінно то чорними, то прозорими.
Що це може бути?
Це означало, що всі дзвони гойдались. І їх мали розгойдувати шалено, щоб вони так миготіли.
Отже, що це таке? Очевидно, дзвонили на сполох.
Дзвонили на сполох, дзвонили несамовито, дзвонили скрізь, на всіх дзвіницях, по всіх парафіях, по всіх селах, і нічого не було чути.
Це пояснювалось тим, що звуки поглинала велика віддаль, та ще й морський вітер дув у протилежний бік і гнав усі шуми землі за обрій.
Шалено дзвонили на сполох і одночасно навколо панувала глибока тиша, — це була зловісна хвилина, нічого зловіснішого бути не могло.
Старий дивився і слухав.
Він не чув дзвону, він його бачив. Бачити дзвін на сполох — дивне відчуття.
На кого ж розгнівалися ці дзвони?
Проти кого цей сполох?
III. КОРИСТЬ ВЕЛИКОГО ШРИФТУ
Безперечно, що на когось ішли облавою.
На кого?
Ця мужня, тверда, як криця, людина, здригнулась.
Не може бути щоб на нього. Як могли довідатися, що він прибув? Неможливо, щоб представників Конвенту вже повідомили про нього. Він же щойно ступив на землю. А корвет же, напевно, загинув, і ніхто з нього не врятувався. Та й на корветі ж ніхто, крім Буабертло та Ла В’євіля, не знав його імені.
Дзвіниці не припиняли своєї шаленої гри. Він оглянув і машинально їх перелічив, а його думка, сполохана раптовим переходом від глибокої певності до страшної невідомості, кидалася від одного здогаду до другого. Проте цей сполох, нарешті, можна було пояснити різними причинами, і він, кінець кінцем, заспокоївся, повторюючи: "Зрештою, ніхто не знає, що я прибув сюди, і ніхто не знає мого імені".
Вже кілька хвилин він чув легенький шум над собою і позаду. Так, немов шелестіло на дереві листя під подувами вітру. Спочатку він не звернув на це уваги. Але шелестіння не припинялося, ставало якимсь настійливим, і він обернувся.
Це дійсно шелестів лист, тільки паперовий. Над його головою вітер шарудів приклеєною до стовпа великою об’явою. Її приліпили недавно, бо вона була ще вогка, і вітер, шарпнувши, відірвав один край.
Старий зійшов на дюну з другого боку і тому не побачив цієї об’яви зразу.
Він став на камінь, на якому тільки що сидів, і притримав рукою загнутий вітром краєчок об’яви. Небо було ясне, — в червні смеркає повільно. Біля підніжжя дюни вже стемніло, а вгорі ще не зовсім. Частину об’яви надрукували великими літерами, і було досить видно, щоб прочитати. Старий прочитав:
"Французька республіка, єдина і неподільна.
Ми, Прієр із Марни, представник народу, як довірена особа при армії Шербурзького побережжя, наказуємо:
Колишнього маркіза де-Лантенака, віконта де-Фонтене, так званого принца Бретонського, що таємно зійшов на берег біля Гранвіля, оголошено поза законом. Голову його оцінено. Хто виявить його, живого чи мертвого, одержить шістдесят тисяч ліврів. Ця сума буде виплачена не асигнаціями, а золотом. Батальйон Шербурзької прибережної армії негайно відправити на розшуки колишнього маркіза де-Лантенака. Сільські общини повинні подавати цьому батальйонові допомогу. Дано в домі общин у Граивілі, 2 червня 1793 року. Підписано.
Прієр із Марни".
Під цим прізвищем був другий підпис, значно дрібнішими літерами, які в сутінках вже не можна було прочитати.
Старий насунув на очі капелюх, зав’язав під самим підборіддям капюшон свого морського плаща і швидко зійшов з дюни. Не було чого затримуватися на цій освітленій вершині.
Можливо, він і так пробув на ній занадто довго. Вершина дюни була єдиною ще помітною точкою пейзажу.
Спустившись вниз у темряву, він уповільнив ходу.
Він пішов, як намітив раніше, в напрямі до ферми, сподіваючись, очевидно, що там буде безпечніше.
Ніхто не зустрівся йому. Це була година, коли тут не буває прохожих.
Зупинившись за якимсь кущем, він скинув плащ, вивернув куртку хутром угору, знову загорнувся в плащ, але підв’язав його мотузком біля шиї, від чого відразу ж набув вигляду жебрака, і рушив далі.
Світив місяць.
Він дійшов до перехрестя двох доріг, де стояв старий кам’яний хрест. Біля його підніжжя виднівся білий чотирикутник — певно, це була та ж об’ява, яку старий щойно прочитав. Він підійшов до неї.
— Куди ви йдете? — спитав його чийсь голос.
Він обернувся.
У заростях стояв чоловік, — як і він, високий на зріст, і старий, як він, з таким же сивим волоссям, але ще убогіше вдягнений. Майже двійник.
Цей чоловік спирався на довгий ціпок.
Чоловік повторив:
— Я вас питаю, куди ви йдете?
— Скажіть раніше, де я? — відказав старий спокійно, майже гордовито.
— Ви в сеньйорії Таніс, де я — жебрак, а ви — сеньйор.
— Я?
— Так, ви, пане маркіз де-Лантенак.