Зі своєї схованки, в якій я так раптово опинився, я почув, як залунали кроки на сходах, як відчинилися, а потім зачинилися двері спальні. А далі, на мій подив, запанувала довга мовчанка, яку переривало лише дихання й хрипіння хворого. Я уявив собі, як наш відвідувач стоїть біля ліжка й дивиться на страдника. Нарешті ця дивна мовчанка урвалась.
— Холмсе! — вигукнув відвідувач так настирливо, ніби будив сонного. — Холмсе! Ви чуєте мене, Холмсе?! — Я почув шурхіт, ніби хворого несамовито трусили за плече.
— Це ви, містере Сміте? — прошепотів Холмс. — Я й не сподівався, що ви прийдете.
Сміт засміявся.
— Авжеж, не сподівалися, — сказав він. — І все-таки, як бачите, я тут. Плачу за лихо добром, Холмсе, — за лихо добром!
— Це дуже люб’язно, дуже шляхетно з вашого боку. Я високо ціную ваші знання.
Відвідувач посміхнувся:
— Еге ж. Ви, на щастя, єдиний у Лондоні, хто здатен на це. Ви знаєте, що з вами?
— Те саме, — мовив Холмс.
— Он як! Ви впізнаєте симптоми?
— Аж надто добре.
— Що ж, мене це не дивує, Холмсе. Мене не дивує, що в вас те саме. Якщо так, то справи ваші кепські. Бідолаха Віктор помер четвертого дня, — цей дужий, здоровий хлопець. Вам, як ви казали, здалося дивним, що він у серці Лондона підхопив цю рідкісну азійську хворобу — до того ж хворобу, яку я так ретельно вивчав. Дивовижний збіг, Холмсе. Ви вдало це підмітили, але не дуже люб’язно було твердити, що тут є причина й наслідок.
— Я знав, що це скоїли ви.
— Он як, ви знали? Але ж довести цього не могли. А як ви гадаєте, чи добре це — спершу висувати проти мене такі звинувачення, а потім, опинившись у біді, плазувати переді мною, благаючи про допомогу? Що це за витребеньки, га?
Я почув засапане, важке дихання хворого.
— Дайте мені води! — прохрипів він.
— Скоро вам кінець, друже, але я не піду, не скінчивши розмови. Лише заради цього я й подам вам води. Ось, не розхлюпайте! Отак. Вам зрозуміло, що я кажу?
Холмс застогнав.
— Зробіть для мене все, що можете. Забудьмо минуле, — шепотів він. — Я викину всю цю справу з голови, присягаюся. Лише вилікуйте мене, і я забуду про неї.
— Забудете про що?
— Про ту смерть Віктора Севеджа. Ви тільки-но зізналися, що це скоїли ви. Я забуду про це.
— Можете забувати чи пам’ятати, як собі хочете. Я не побачу вас на лаві свідків. Ви будете в іншому місці, любий мій Холмсе, можу вас запевнити. Мене не обходитиме, що ви знаєте, чому помер мій небіж. Зараз ідеться не про нього, а про вас.
— Так, так.
— Ваш приятель, що приїхав до мене, — забув його ім’я, — сказав, що ви заразились в Іст-Енді, серед моряків.
— Я тільки так можу це пояснити.
— І ви пишаєтеся своїм розумом, Холмсе? Вважаєте себе таким кмітливим, авжеж? Але нині вам зустрівся дехто кмітливіший. Поміркуйте-но, Холмсе. Чи не могли ви підхопити цю хворобу іншим чином?
— Я не можу думати. Голова тріскає. Допоможіть, заради Бога!
— Так, я допоможу вам. Допоможу зрозуміти, що сталось і як це сталось. Я хочу, щоб ви дізналися про це, перш ніж помрете.
— Дайте мені чого-небудь, щоб утамувати цей біль!
— Біль, кажете? Так, мої кулі[58] теж верещали з болю. Схоже, мабуть, на судоми?
— Так, так, це судоми.
— Ну, то слухати мене вони вам не завадять. Слухайте! Ви не пригадуєте якогось незвичайного випадку якраз перед тим, коли захворіли?
— Ні, ні. Нічого.
— Подумайте ще.
— Я надто хворий, щоб думати.
— То я допоможу вам. Ви одержували що-небудь поштою?
— Поштою?
— Скриньку, наприклад?
— Я хворий, я помираю!
— Слухайте, Холмсе! — До мене долинув звук, ніби хворого трусили за плече, і я ледве всидів у своїй схованці. — Ви повинні вислухати мене. Ви мусите вислухати мене. Чи пам’ятаєте ви скриньку — скриньку зі слонової кістки? Її надіслали вам у середу. Ви відчинили її, пам’ятаєте?
— Так, так, я відчинив її. Там усередині була гостра пружина. Якийсь жарт...
— То був не жарт, як ви швидко переконалися. Нарікайте на себе, дурню. Хто просив вас ставати на моїй дорозі? Якби ви мене облишили, я б вас не займав.
— Згадав, — прохрипів Холмс. — Пружина! Я подряпав нею палець. Ось вона, ця скринька, на столі.
— Авжеж, це вона, Святим Юрієм присягаюсь! І зараз вона зникне в моїй кишені. Ви втратите свій останній доказ. Тепер ви знаєте правду, Холмсе, й можете померти, переконавшися, що я вас убив. Ви довідались надто багато про долю Віктора Севеджа, тож я примусив вас розділити її. Ви невдовзі помрете, Холмсе. А я посиджу тут і подивлюся, як ви помиратимете.
Холмсів голос стишився аж до незрозумілого шепоту.
— Що таке? — перепитав Сміт. — Відкрутити газ? У вас уже темніє в очах, еге ж? Гаразд, зараз відкручу, щоб краще вас бачити. — Він перейшов через кімнату, і в ній миттю спалахнуло яскраве світло. — Може, вам іще чогось треба, друже мій?
— Сірник і цигарку.
Я мало не скрикнув з подиву та радощів. Холмс говорив своїм природним голосом — трохи слабшим, щоправда, але тим самим, який я знав. Запала довга мовчанка, і я відчув, що Калвертон Сміт мовчки стоїть і приголомшено дивиться на мого друга.
— Що це означає? — пролунав нарешті сухий, різкий голос.
— Найкращий спосіб зіграти з успіхом роль — це вжитися в неї, — пояснив Холмс. — Присягаюся вам, що всі ці три дні я нічого не їв і не пив, аж поки ви не зробили ласку подати мені цю склянку води. Але найважче було без тютюну. А ось і цигарка! — Я почув, як тернули сірником. — Тепер мені набагато краще. Еге, еге! Я чую кроки друга!
Зі сходів справді долинули кроки, двері відчинились, і з’явився інспектор Мортон.
— Усе гаразд, заберіть його, — сказав Холмс.
Інспектор узявся до своєї звичної справи.
— Вас заарештовано за звинуваченням в убивстві Віктора Севеджа, — промовив він.
— Можете додати: і за спробу вбивства Шерлока Холмса, — зауважив мій друг, сміючись. — Щоб не турбувати хворого, інспекторе, містер Калвертон Сміт сам подав вам знак, запаливши газ. До речі, в правій кишені піджака заарештованого схована скринька, її треба вилучити. Дякую. З нею слід поводитись обережно. Вона ще стане в пригоді на суді.
Я почув звуки несподіваного шарпання й боротьби, що скінчилися ляскотом заліза й криком болю.
— Тільки нашкодите самі собі, — мовив інспектор. — Стійте спокійно, чуєте?