— Андерсе, ти колись пропонував обстежити підземелля, накреслити план і влаштувати тут наш штаб. То, може, тепер обстежимо його?
— Невже я справді казав таку дурницю? Певне; мені тоді в голову вдарило сонце. Якби я тільки вибрався звідси, то довіку обминав би десятою дорогою ці паскудні руїни, так і знай!
— Усе ж таки цікаво, куди ведуть ці темні коридори? — не поступався Калле. — А раптом є якийсь інший вихід, що про нього ніхто не знає!
— Аякже! А раптом сюди з'являться археологи й відкопають нас? Однакова надія.
Єва-Лотта стрепенулася: [108]
— Воно так, але як ми сидітимемо, то взагалі здурієм. Як на мене, то Калле правду каже. Ми маємо ліхтарика й будемо присвічувати собі.
— Ну, як хочете, — сказав Андерс. — Та, може, спершу з'їмо булочки? Три булочки — на жаль, тільки три булочки, і надовго їх однаково не стане.
Єва-Лотта дала кожному по булочці, і вони мовчки заходилися їсти. їм аж моторошно ставало на думку, що це, може, вони їдять востаннє в житті. Вони швидко ум'яли булочки й запили їх водою з коряка. Тоді взялися за руки й рушили в темряву.
Калле йшов попереду й світив ліхтариком.
Саме тієї хвилини перед невеликою поліційною дільницею спинилася машина. З неї висіло двоє чоловіків і поспішили до дільниці, де їх зустрів Б'єрк, дуже здивований несподіваними відвідинами.
Прибульці назвалися: комісар Стенберґ і поліцай Сантесон із стокгольмської кримінальної поліції.
Потім комісар швидко спитав Б'єрка:
— Ви не знаєте тут у місті приватного детектива на прізвище Блюмквіст?
— Приватного детектива Блюмквіста? — Б'єрк похитав головою. — Ніколи про такого не чув.
— Дивно, — сказав комісар. — Він мешкає на Великій вулиці, чотирнадцять. Ось погляньте.
Комісар витяг листа й подав Б'єркові. Якби тут був Калле, то відразу впізнав би його. Вгорі стояло: "До кримінальної поліції у Стокгольмі", а внизу підпис: "Карл Блюмквіст, приватний детектив".
Поліцай Б'єрк засміявся:
— Та це ж мій приятель Калле Блюмквіст! Ти Диви, приватний детектив! Тому приватному детективові десь одинадцять чи дванадцять років! [109]
— Тоді чим ви поясните, що він прислав нам такий самісінький відбиток пальця, як ми виявили на Банерґатан наприкінці липня? Мабуть, чули про крадіжку великих коштовностей? Чий це відбиток? Саме це найбільше цікавить стокгольмську кримінальну поліцію. Це наша єдина ниточка. Ми певні, ще грабувало кілька осіб, бо одна не зрушила б з місця важкого сейфа. Проте відбитки пальців залишила тільки одна з них, решта, певне, були в рукавицях.
Поліцай Б'єрк задумався. Він згадав, як недавно на майдані Калле обережно розпитував його, ще треба робити, коли знаєш, що хтось злочинець, а доказів немає. Виходить, Калле Блюмквіст якимось робом напав на слід злодіїв, що вкрали коштовності!
— Мені здається, що найкраще негайно ж піти й розпитатися про все самого Калле, — сказав поліцай Б'єрк.
— Мабуть, так, і якнайшвидше, — погодився комісар.
— Велика вулиця, чотирнадцять! — сказав поліцай кримінальної поліції і сів за кермо.
І машина рушила.
Червоні Троянди страшенно нудилися. Що це за нова мода в Білих Троянд підписати мир, коли війна так цікаво почалася! Подумати тільки, доброї вільно відмовитися від такої розваги!
— Я гадаю, що нам треба піти й трохи поображати їх, — запропонував Сікстен. — Може, вони нарозумляться.
Бенці й Йонте сподобалась така пропозиція: Проте у штабі Білих Троянд було тихо й порожньо
— Де їх чорти носять? — здивувався Йонте.
— Почекаймо їх, — сказав Сікстен. — Колись ж" вони мають повернутися. І Червоні Троянди влаштувалися собі на горищі. Там було багато старих часописів, що ними Білі Троянди розважалися в негоду; були також і шахи, і чудовий стіл для гри в пінг-понг. Одне слово, нудьгувати не доводилось.
— Гарний у них штаб, — позаздрив Бенка.
— Так, — сказав Сікстен. — Аби ж у нашому гаражі помістився такий великий стіл.
Вони грали в пінг-понг, спускалися мотузкою вниз, знову вилазили нею, роздивлялися в часописах комікси й нітрохи не переймались тим, що Білі Троянди красувалися своєю відсутністю.
Сікстен стояв у отворі, тримаючись за мотузку. "Он іде той Євин-Лоттин родич, як там його... ага, дядько Ейнар! Як же він поспішає!" — подумав хлопець. Ось він позирнув угору, помітив Сікстена й отетерів.
— Ти шукаєш Єву-Лотту? — за хвилю спитав дядько Ейнар.
— Так, — відповів Сікстен. — Ви не знаєте, де вона?
— Ні, не знаю.
— Шкода, — сказав Сікстен і з'їхав мотузкою вниз.
Дядько Ейнар засяяв. Сікстен знову поліз нагору.
— Ти лізеш іще? — спитав дядько Ейнар.
— Авжеж, — сказав Сікстен, спритно видряпуючись мотузкою. Відразу видно було, що в нього з фізкультури п'ятірка.
— Що ти там робитимеш? — поцікавився дядько Ейнар.
— Чекатиму на Єву-Лотту, — відповів Сікстен. Дядько Ейнар трохи походив у садку. [111]
— Здається мені, — врешті гукнув він Сікстенові, — що Єва-Лотта з хлопцями подалася кудись на цілий день! Раніше як увечері вони не вернуться.
— Шкода, — сказав Сікстен і з'їхав донизу. Дядько Ейнар знову засяяв.
Сікстен поліз назад.
— Ти не чув, що я сказав? — Дядько Ейнар починав нервуватися. — Єви-Лотти не буде цілий день!
— Шкода, — мовив Сікстен. І поліз далі.
— Що ж ти там робитимеш? — спитав дядько Ейнар.
— Дивитимуся комікси, — відповів Сікстен. Дядько Ейнар уже не сяяв. Він знову нетерпляче походив трохи стежкою.
— Агов, ти, нагорі! — гукнув він за хвилю. — Хочеш заробити крону?
Сікстен висунув голову.
— Певне ж! А як?
— Побіжи до тютюнової крамнички на майдані й купи мені коробку цигарок!
— Залюбки, — сказав Сікстен і з'їхав мотузкою вниз.
Дядько Ейнар дав йому п'ять крон. Сікстен помчав щодуху. Тепер дядько Ейнар засяяв ще дужче.
Коли це з отвору висунув голову Бенка, симпатичний [112] Бенка з русявим кучерявим чубом і кирпатим носом. У кого б стало духу лаятися, побачивши такого гарного хлопця? А от дядько Ейнар вилаявся, та ще й як!
За хвилю вернувся Сікстен. В одній руці він ніс великий пакунок. Віддавши дядькові Ейнарові цигарки, він гукнув своїм приятелям:
— Дивіться, хлопці! Я купив у Євиного-Лоттиного тата на цілу крону булочок, а він не скупий! Тепер ми маємо їжу і можемо сидіти цілий день, навіть додому не треба йти.