— Мерщій до штабу її!-крикнув ватажок Червоних Троянд Сікстен.
Єва-Лотта пручалась, як левиця, але Бенка і Йонте скоро змусили її скоритися своїй твердій руці.
Білі Троянди негайно кинулись на допомогу. Калле з'їхав мотузкою вниз: Андерс, ризикуючи життям, стрибнув з дерева. Та поки Бенка і Йонте тягай, відсапуючись, дівчину до річки, Сікстен заступав їх ззаду, тож вони без перешкод доправили свою здобич до "фортечного рову". Нічого було й думати перевести Єву-Лотту "звідним мостом", так вона брикалася. Тому Бенка відразу впхнув її у воду, а сам із Йонте ляпнувся слідом за нею.
— Не думай опиратися, бо втопимо, — попередив дівчину Йонте.
Але погроза не завадила Єві-Лотті ще дужче хвицатися, і вона була рада, що їй двічі пощастило затягти Бенку і Йонте під воду. Звісно, сама вона теж добряче скупалась, але це не зменшувало її втіхи. [72]
Бій коло річки не стихав. Стояв такий галас, що пекар Лісандер залишив тісто й вийшов подивитися, що скоїлося. Не поспішаючи, він підійшов до річки саме тоді, як його дочка висунула з води мокру голову. Бенка і Йонте відпустили Єву-Лотту й винувато позирнули на пекаря. Бій скінчився сам собою. Пекар задумливо дивився на своє дитя й довгу хвилину мовчав.
— Слухай, Єво-Лотто, — врешті озвався він, — ти вмієш плавати по-собачому?
— Ну звісно, — відповіла Єва-Лотта, — я по-всякому вмію.
— Невже? Ну, саме це мене й цікавило, — мовив чемно пекар і рушив назад до своєї пекарні.
Штаб Червоних Троянд містився в поштаревій садибі, в гаражі. Там не було машини, і Сікстен тим часом використовував його на свої потреби: тримав у ньому вудки, футбольний м'яч, велосипед, лук, дошку, що в неї вони стріляли, та всі таємні папери й документи Червоних Троянд. Сюди вони й замкнули мокру до рубця Єву-Лотту, але Сікстен по-лицарському запропонував їй свій спортивний костюм.
— Моє гасло — бути шляхетним із переможеними, — заявив він.
— Ну, а я нітрохи не переможена, — відповіла Єва-Лотта. — Мене скоро визволять. А тим часом я постріляю з лука.
Вартові не боронили їй стріляти.
Андерс і Калле похмуро сиділи коло річки й радили раду. Яка шкода, що вони не заполонили Сік-стена! Тепер нічого й думати про обмін полоненими.
— Я закрадуся до них і спробую щось винюхати, — заявив Андерс. — А ти лізь на клен і пильнуй на той випадок, якби вони надумали повернутися. [73]
Захищай штаб до останнього бійця! А як не пощастить, то спали таємні папери!
Калле добре знав, що важко буде виконати все дослівно, але не перечив ватажкові.
Яке чудове місце для розвідника цей клен! Сидіти на розгалуззі зручно, листя тебе ховає, а сам ти бачиш більшу частину пекаревого садка й цілу вулицю, аж до рогу, де вона виходить на Велику вулицю. Калле ще був схвильований недавнім боєм, хоч його трошки мучило сумління. Адже він знав, що занедбав свої громадські обов'язки. Якби не війна між Трояндами, він уже рано-вранці стояв би біля готелю й стежив би за тими двома типами, що приїхали вчора ввечері. Хтозна, може, вони допомогли б йому розгадати таємницю.
Дядько Ейнар походжав стежкою в садку. Він не бачив спостерігача на клені, отже Калле міг спокійно стежити за ним. Кожен дядьків Ейнарів порух свідчив про нетерплячість і невдоволення, а на його обличчі заляг такий неспокій і мука, що Калле аж стало його шкода.
"Мабуть, треба було часом гратися з ним", — раптом співчутливо подумав Калле.
За парканом пролягала безлюдна вулиця. Калле позирнув у напрямку поштаревого будинку. Звідти саме слід було чекати нападу. Однак жодна з Червоних Троянд не з'являлася. Калле поглянув у бік Великої вулиці. Звідти хтось ішов. Стривай! Та невже! Ну так! Ті самі типи, як їх там... Крук і Редіґ! Калле натужився, мов пружина. А прибульці чимраз наближалися. Порівнявшись із пекаревим садком, вони помітили дядька Ейнара, а він помітив їх.
Як раптом побілів дядько Ейнар! Аж страшно дивитися, чисто тобі мрець. А як злякався: миша в пастці й та не була б така злякана, як дядько Ейнар. [74]
Перший озвався один із прибульців, невисокий на зріст, блідий, тобто Редіґ. Голос його був такий улесливий і солодкий.
— Диви, ось і наш Ейнар, наш любий приятель Ейнар!
9
В Калле пішов мороз по спині, як він почув той голос! За лагідністю в ньому ховалося щось відраз-не й грізне.
— Ти, либонь, не вельми радий нас бачити, друзяко!— улесливо мурчав далі прибулець.
Дядько Ейнар схопився тремтячими руками за хвіртку.
— Чого ж, звісно, радий. Але ви так зненацька з'явилися...
— Зненацька?-засміявся Блідий. — Певне ж, бо ти забув лишити нам адресу, як їхав. Через неуважність, звичайно. На щастя, ти написав Лолі листа з дуже чітким поштовим штемпелем. А Лола — дівчина тямуща. Коли з нею як слід побалакати, то вона нічого не втаїть.
Дядько Ейнар, важко дихаючи, перехилився через хвіртку до Блідого.
— Що ти зробив із Лолою, ти!..
— Ну, ну!— перебив його улесливий голос. — Не гарячкуй! У відпустці треба відпочивати, а не розпускати нерви. Адже ти собі влаштував невеличку відпустку, як я зрозумів?
— Та взагалі... так, — відповів дядько Ейнар. — Захотів трошки відпочити.
— Ми розуміємо. Останнім часом ти дуже натомився на роботі, га?
Розмовляв увесь час тільки Блідий. Той, що його Калле прозвав "Відразним", мовчки стояв і [75] всміхався, але та усмішка здалася Калле не вельми приязною.
"Якби я зустрівся з ним на відлюдній вулиці, то непомалу злякався б, — подумав Калле, — хоч не знати ще, кого неприємніше було б зустріти, — цього чи того Блідого, Івара Редіга".
— Чого ти, властиво, приїхав, Артуре?— спитав дядько Ейнар.
"Артуре? Таж його звати Іваром! — міркував Калле. — Хоча, звісно, злочинці й злодії завше мають по кілька наймень..."
— Ти сам у біса добре знаєш, чого я приїхав!— сказав Блідий уже трохи твердішим голосом. — Ходімо покатаємось трохи та заразом і побалакаємо.
— Я не маю про що з вами балакати, — відрубав дядько Ейнар.
Блідий підступив до нього ближче.
— Так-таки й не маєш? — лагідно сказав він. Що то в нього в руці? Калле аж нахилився, щоб побачити.
— Он як воно ведеться, — прошепотів він. — Тепер дядько Ейнар опинився перед націленим револьвером.
Ну й звички в декотрих людей! Ледь що — і вже револьвер!