Вона поважно дивилася на комісара. Чого б вона мала його боятися? Єва-Лотта не боїться людей, їй завше траплялися приязні, ласкаві люди. Тільки вчора вона збагнула до кінця, що серед них можуть бути й погані. Але ж вона не бачила причини зараховувати до поганих людей комісара. Вона знала, що він сидить тут у службових справах. Знала, що повинна розповісти йому все про ту жахливу подію в Преріях, і приготувалась розповідати. Чого ж тоді їй боятися?
Голова в неї була важка після плачу й глибокого сну. Де й ділася її веселість. Але тепер вона була спокійна, цілком спокійна.
— Доброго ранку, Лізо-Лотточко, — сказав комісар. [196]
— Єво-Лотто, — поправила його дівчинка. — Доброго ранку!
— Еге ж, Єво-Лотточко! Ходи сюди, Єво-Лотточко, сідай, трішки поговоримо. Не довго, а тоді знову підеш гратися своїми ляльками.
І він казав таке Єві-Лотті, що почувала себе страх якою старою, майже п'ятнадцятирічною!
— Я перестала гратися ляльками десять років тому, — заявила Єва-Лотта.
Поліцай Б'єрк мав слушність — очевидно, вона таки розважна дитина! Комісар збагнув, що з Євою-Лоттою треба розмовляти, як з дорослою.
— Ну, розповідай усе, — мовив комісар. — Ти ж була на місці вбив... була вчора в Преріях. Як це сталося, що ти пішла туди сама?
Єва-Лотта стулила губи.
— Цього... цього я не можу сказати, — заявила вона. — Це таємниця. Я була там із таємним дорученням.
— Дитино моя, — сказав комісар, — ми дошукуємося до вбивства і не визнаємо ніяких таємниць. Що тобі треба було вчора коло Садиби?
— Я мала забрати Великого Мумрика, — невдоволено сказала Єва-Лотта.
Довгенько довелося пояснювати, поки комісар утямив, що воно за Мумрик. У поліційному протоколі, складеному після допиту, писалося дуже коротко: "Про себе Лісандер розповідала, що після полудня 28 липня вирушила на громадський вигін на західній околиці містечка забрати так званого Мумрика".
— Ти бачила там кого-небудь? — запитав комісар, коли з'ясував таємницю з Мумриком.
— Так, — відповіла Єва-Лотта, — бачила Ґрена... і ще одного. [197]
Комісар пожвавішав.
— Розкажи докладно, як і де ти їх бачила.
І Єва-Лотта розказала. Як помітила в спину Ґрена, що йшов поперед неї десь метрів за сто...
— Стривай, — перебив її комісар. — Як же ти з такої відстані побачила, що то Ґрен?
— Видно, що ви нетутешній, — сказала Єва-Лотта. — Кожен у містечку впізнав би Ґрена з ходи. Правда, дядьку Б'єрку?
Б'єрк потвердив, що правда.
Єва-Лотта розповідала далі. Як Ґрен звернув на стежку і зник у кущах. І як потім з другого боку надійшов той тип у зелених штанях і теж зник у кущах...
— Ти випадком не пригадуєш, котра була година? — спитав комісар, хоч він був певний, що діти рідко можуть докладно визначити час.
— Пів на другу, — відповіла Єва-Лотта.
— А як ти знаєш? Ти дивилась на годинника?
— Ні, — мовила Єва-Лотта й зблідла. — Але я спитала вби... вбивцю десь через п'ятнадцять хвилин.
Комісар позирнув на своїх колег. Чи хто бачив таке? Очевидно, цей допит дасть більше, ніж він сподівався.
Комісар нахилився вперед і пильно глянув Єві-Лотті у вічі.
— Кажеш, спитала вбивцю. І ти зважуєшся назвати когось убивцею? Може, ти бачила, як це сталося?
— Ні, —мовила Єва-Лотта. — Але як бачиш одного чоловіка, що зникає в кущах, а тоді другого, що кидається за ним, і як через кілька хвилин перший із них виявляється мертвий, то мимоволі починаєш підозрювати того, хто був із ним. Звісно, Ґрен [198] міг спіткнутися, впасти і вбитися на смерть, але ще треба довести, що він упав.
Б'єрк таки мав слушність. Справді, дуже розважна дитина!
Далі Єва-Лотта розповіла, що, побачивши, як ті двоє зникли на стежці, де був схований Мумрик, вона зайшла до Садиби перечекати їх і пробула там найбільше чверть години.
— А тоді? — спитав комісар.
Очі в Єви-Лотти потемнішали. Видно було, що їй дуже прикро. Про те, що сталося далі, найважче розповісти...
— Я наскочила просто на нього, — тихо повела вона далі. — Я спитала, котра година, і він сказав: "За чверть друга".
Комісар був задоволений. Судовий лікар визначив, що вбивство сталося десь між дванадцятою й третьою годиною, а свідчення цього дівчиська дають змогу визначити час куди докладніше — між пів на другу й за чверть другою. Це може мати велике значення. Справді, Єва-Лотта дуже цінний свідок.
— А який той чоловік на вигляд? Згадай усе, що тобі впало в око. Всі дрібниці.
Єва-Лотта знову почала з темно-зелених габардинових штанів. А ще він мав білу сорочку, темно-червону краватку... Годинника на волохатій руці... Рука була геть у чорних волосках.
— А який він з виду? — допитувався комісар.
— Вусатий, — відповіла Єва-Лотта. — 3 довгим чорним чубом, що спадав йому на чоло. Не дуже старий. Навіть приємний. Але наляканий і сердитий. І кинувся від мене навтіки. Так поспішав, що загубив векселя й не помітив.
Комісарові аж дух перехопило.
— О Господи, що ти кажеш? Що він загубив? [199]
— Векселя, — гордовито мовила Єва-Лотта. — Ви не знаєте, що це? Такий папірець, що на ньому вгорі написано: "Вексель". Звичайнісінький папірець, запевняю вас. Але скільки він може людям клопоту завдати.
Комісар знову поглянув на своїх колег. Учора від Ґренових сусідів з Лупієвої гори він довідався, що Ґрен заробляв трохи лихварством. Багато хто з них помічав, що вечорами його відвідували якісь таємничі люди, але не часто. Очевидно, Ґрен волів зустрічатися з клієнтами на околиці міста. Дома в нього знайдено цілу купу векселів на різні прізвища. Усіх їх переписано, і поліція намірялась познайомитися з тими таємничими Ґреновими клієнтами. Може,
хтось із них і є вбивця! Комісар від самого початку мав підозру, що вбивця, заплутавшись у грошових справах, надумав скинути з себе лихвареве ярмо. Ото, певне, й була причина вбивства. А вбивця не зважився б на таке, коли б не був певний, що зможе знищити всі папери, які його зраджують.
І ось ця дівчинка раптом заявляє, що вбивця загубив у кущах вексель! Вексель зі своїм прізвищем! Із прізвищем убивці! Комісар був такий схвильований, що аж нахилився до Єви-Лотти й спитав тремтячим голосом: [200]
— Ти підняла вексель?
— Авжеж, — відповіла Єва-Лотта.