Десять слів поета

Сторінка 4 з 28

Бічуя Ніна

— Якщо хочете знати, я уже й переробив дещо,— підтверджує припущення Зенкевича Куліш,— я уже зробив дещо, і вам, шановний мій перекладачу, доведеться попрацювати, — Куліш поволі присьорбує чай — справжнісінький окріп,— ніби зогріває ще досі замерзлі з вулиці губи — такі вони в нього і є, пересохлі й наче завше з морозу, аж важко всміхатись,— поволі сьорбає чай, помішує у склянці ложечкою і каже, що Зенкевичу взагалі ще не раз доведеться починати все спочатку, якщо вік не зрікається перекладати написане Кулішем. Бо він, Куліш, може одного чудового дня узятися переінакшувати все від першого до останнього слова.

Жарт дуже схожий на правду. Відколи було вирішено, що "Патетичну" ставлять у Камерному, Куліш продовжував працювати над драмою — і тривало це з добрий рік. Допрацює — і тут же скаржиться, що невдоволений зробленим. Допише — і повідомляє, що вважає п'єсу взагалі ще не готовою. Запевняє, ніби не має часу й сили сидіти над нею,— і через якийсь час знову надсилає листа: протягом кількох годин, не розгинаючи спини, переписував уже третю редакцію, куди вніс невеличкі, зате важливі зміни, зокрема в ролі Марини і її батька Ступая.

— Якби не режисери,— каже Павло Болеславович,— якби не режисери, які врешті-решт втрачають терпіння, якби не нагальні потреби театру, Куліш усе життя, мабуть, охоче писав би одну-єдину п'єсу, з насолодою шліфуючи й удосконалюючи її.

— Еге ж,— погоджується Куліш, — аж поки не стала б прозора як кришталь. Або ж поки не зітерлася у порошок...

— Дослідники й так будуть мати літ через сто клопіт, який варіант вважати за найточніший і остаточний,— каже перекладач. Де ж то чувано — Куліш єдиний, здається, в історії театру драматург, який домагався у режисерів, щоб вони не ставили його п'єсу. Було таке з "Комуною в степах"?

Було — та минулося. А через сто безмірно довгих літ — чи й потрібне буде кому все зроблене ним у такі віддалені часи? А зараз, — по-хлоп'ячому дражнить він Зенкевича,— зараз піду до Таїрова, нехай міняє фінал, бо інакше не погоджусь на прем'єру. За годину до кінця битви можна змінити її план — і виграти.

— Або ж програти,— уже насправді гнівається Зенкевич, хоча розуміє, що Куліш жартує.

Куліш крає хліб — широким, вільним жестом відтинає грубу скибу, він навіть жує хліб, наче священнодіє, уперто й круто рухаючи жовнами, і тоді на темній смаглявості шкіри виднішими стають цяточки віспин. Він їсть смачно, так само, як говорить, як крає хліб, як пише. Істинний селянин,— думає Зенкевич, дивлячись на руки Куліша,— істинний поет,— думає він,— поет і селянин, кожне слово в нього таке достигле, як зірваний саме впору плід, боязко торкатися скальпелем перекладача. Зенкевич залюбле-ний у соковиту, неповторну Кулішеву мову, у "Патетичній сонаті" вона особливо піднесена, витончена до простоти й проста до витонченості — спробуй збережи її ритм, музичність фрази, глибинність думки й настрою, спробуй дотримайся міри при точності перекладу. У Куліша абсолютний слух на мову. А в "Патетичній" — усе музика.

Чотири дні тому прем'єру грали в Ленінграді, у Великому драматичному театрі, Вишневський — Всеволод Вишневський — відгукнувся дуже прихильно, п'єса Вишневського "Оптимістична трагедія" — майбутня робота в Камерному, Таїров уже, здається, читав. Чи є щось спільне між цими двома п'єсами, якщо вони обидві зацікавили режисера,— думає Зенкевич,— однак уголос питає про інше: що чувати в Харкові, як справи у Курбаса, як поживають Буч-ма, Крушельницький? Одне слово — "Березіль". Запитання це водночас засвідчує зацікавленість Зенкевича оточенням Куліша і ще — звичайний людський такт.

Куліш мовчки їсть. Він темніє з лиця одразу від цього буденного ніби запитання, наче Зенкевич нагадав йому щось прикре, та врешті таки відповідає: Курбас? Що ж Курбас — у нього все, як завжди. Все — неприховано і все — загадка. Так, "Невідомі солдати" Первомайського ще йде. Знаю: у Камерному теж збираються ставити спектакль за цією п'єсою,— каже Куліш,— і чия ж це, як не Зенкевича, заслуга, перекладає українських авторів, ось і Первомайського — теж, мабуть, і його прихистити згодиться у себе в "Укрнічліжці", ще й нагодує з дороги. А в Курбаса — що ж, усе так, як і передбачалось, усе як має бути, збирається зайнятись режисерською розробкою "Тетнулду" Шалви Дадіані, привіз із Грузії, з літніх гастролей. Курбас взагалі знає, що робить, у нього завжди безліч ідей, ідей йому ніколи не бракує. Інша річ — як їх здійснити. Ухильна відповідь Куліша не вдовольняє Зенкевича, та він не наполягає на дальшій розповіді.

Настрій у Куліша видимо змінився на гірше, не треба було звертати мову на березільські справи,— картає себе Павло Болеславович, — даремно я запитав про Курбаса, Курбас мав намір ставити "Патетичну", першу прем'єру мали б грати в "Березолі". Харківський репертком не дав дозволу на постановку, навіть після того, як у Москві прийняли

(московський репертком на десять голів вищий од нашого,— казав Куліш),— даремно я запитав про березільські справи. І, пробуючи перевести розмову на інші рейки, Зенкевич розповідає про найновіші театральні й літературні події в столиці. Не так давно вахтанговці відзначили своє десятиліття, на жаль, без Вахтангова, надто рано пішов з життя цей талановитий режисер (Курбас його дуже шанує,— каже Куліш); на ювілеї показали своєрідну виставу, взявши в основу вахтанговську "Принцесу Турандот", вмонтували ряд сцен з нових вистав, очевидно, хотіли показати, що вся діяльність театру йде і далі по лінії, визначеній Вахтаиговим. У Мейерхольда досить нині клопотів і проблем. У таїров-ців — не менше. Так, вони й далі ведуть затяту дискусію, що є істинною і правдивою дорогою у розвитку сучасного революційного театру,— і кожен, звичайно, вважає свою лінію правильною... Ви ж мене зовсім не слухаєте,— каже Зенкевич, і хоча Куліш заперечує: слухаю, слухаю,— і при тому як учень, котрого скартали за неуважність, повторює останню фразу співрозмовника: що є істинною і правдивою дорогою...— справді важко зорієнтуватись, чи він таки все почув, такий відсутній у нього погляд. — Мейерхольд у запалі суперечки називає Таїрова дилетантом і чує у відповідь звинувачення у необ'єк-тивності: мовляв, Мейерхольд висловлює критичні зауваження з приводу вистав, яких не бачив. "Треба бути чесним. Треба писати й говорити тільки те, що сам бачив, бачив і чув, доволі замилювати очі",— ось чого вимагав Таїров, і тоді Мейерхольд починав іронізувати: Камерний нібито запозичує в нього чимало театральних прийомів, але йде в усьому лінією естетською: у вас за лаштунками суцільна вишуканість! — у вас же матросня — й нічого більше, — кепкує Таїров.