4 жовтня було дано наказ приготуватися до походу. Тепер я хотів піднятися по річці Амагу до її верхів'я, потім перейти через хребет Карту — по річці Кулумбе зійти до берега моря.
Старовіри казали, що обидві ці річки дуже порожисті, а в горах багато осипів. Мені радили залишити мулів у них в селі і йти пішки з торбами. Тоді я надумав вирядитися в похід тільки З Дерсу. '
Я сподівався, що у пас вистачить харчів па дві третини дороги. Тому і домовився з О. І. Мерзляковим, що він відрядить удегейця Сале і двох стрільців до скелі Вап-Сіп-лаза, там вони покладуть продовольство па видному місці.
На другий день, 5 жовтня, о другій годині дня, з важкими торбами рушили ми в дорогу.
Річка Амагу має довжину близько п'ятдесяти кілометрів. Початок вона бере з хребта Карту і огинає його із західного боку. Амагу тече спочатку па північний схід, потім набирає широтного напряму і тільки поблизу моря трохи відхиляється на південь. З її приток слід вказати тільки на Дунанцу, довжиною дев'ятнадцять кілометрів. По ній можна перевалити на річку Кусун. Вся долина Амагу і гори, що облямовують її, вкриті густим хвойно-мішаним лісом будівельного і виробничого характеру.
Вегетаційний період майже закінчився. Більшість квіткових рослин зів'яла, і тільки в деяких ще жевріло життя. До цих останніх належали: анафаліс перловий, у якого листя зісподу повстяне; особливий вид айстри з темним пухнатим стеблом і з лускоподібним фіолетовим кошичком; заяче вушко — зонтична рослина, що має на листі опуклі дугоподібні жилки, і, нарешті, черемша з листям, як у конвалії.
Ледве помітна стежка привела нас до того місця, де річка Дунанца впадає в Амагу. Це кілометрів за десять од моря. Поблизу її гирла є скеля, яку старовіри по-китайському називають Лаза32, вважаючи, що ця назва походить від дієслова "лазити". Справді, через цю "лазу" доводиться лізти на животі, хапаючись руками за каміння. Пройшовши ще з кілометр, ми стали бівуаком на галечниковій обмілині.
До заходу сонця було ще понад годину. Я скористався цим часом і пішов на полювання вверх по річці Дунанці. Зійшовши на першу сопку, що трапилася мені, сів на сушняк і почав роздивлятися. Звідси, згори, було видно Амагу, Кудя-хе, Кваидагоу й узбережжя моря. Листопад був у повному розпалі. Ліс з кожним днем більше набирав одноманітно сірого, безжиттєвого забарвлення, отже, наближається зима. Тільки дубняки зберегли ще листя, але й воно пожовкло і через це здавалося ще сумнішим. Кущі, втративши пишне вбрання, стали дивно схожі один на одного. Чорна, похолола земля, вкрита опалим листям, поринала в летаргічний сон; рослини покірливо, без протестів, готувалися до смерті.
Я так поринув у свої думи, що зовсім забув, чого прийшов сюди в цей присмерковий час. Раптом позаду мене почувся голосний шум. Я обернувся й побачив якусь незграбну, горбату тварину з білими ногами. Витягпувши вперед свою велику голову, вона риссю бігла по лісу. Я звів рушницю і почав цілитись, але хтось випередив мене. Розлігся постріл, і тварина впала, підтята кулею.
Через хвилину я побачив Дерсу, який спускався по кручах до того місця, де впав звір.
Виявилося, що вбита ним тварина — лось.
То був молодий самець років трьох. Довжина звіра від
верхньої губи до кінця хвоста — 2 метри 20 сантиметрів, висота від підошви копит до холки — 1 метр 70 сантиметрів, загальна вага — близько 240 кілограмів.
Ця зовні незграбна тварина має могутню шию і велику витягнуту голову з товстою загнутою донизу мордою. Шерсть, довга й блискуча, гладенько прилягає до тіла; забарвлення темно-буре, майже чорне; ноги білясті. Лось — дуже суворий звір: досить один раз його потурбувати, і він надовго залишає улюблене місце. Рятуючись од переслідування мисливця, він біжить риссю, інколи галопом. Лось дуже любить купатися в болотистих озерцях. Поранений, він тікає, але під час парування робиться лютий і не тільки захищається, а й сам нападає на людину. При цьому він стає дибки на задні ноги і, схрестивши передні, намагається збити ними ворога і тоді люто топче його.
Амагу —■ півдепна межа, де лось виходить до берега моря. Коли настає холод, він перекочовує на захід. У листопаді його ще можна бачити біля Сіхоте-Аліню, а в грудні він зовсім переходить у басейн річки Бікіну. Там, у густих лісах, де не буває насту, звір знаходить досить корму і сприятливі умови для життя. Зовні уссурійський лось мало чим відрізняється від свого європейського співбрата, але роги його інші: вони зовсім не мають лопатей і більше схожі на ізюброві, ніж на лосеві.
Дерсу почав знімати шкуру і ділити м'ясо на частини. Неприємна картина, а проте я не міг не милуватися роботою свого приятеля. Він чудово володів ножем: жодного зайвого порізу, жодного зайвого руху. Видно, що він добре набив на цьому руку. Ми умовились, що трохи м'яса візьмемо з собою; Чжан Бао і Фокін подбають, щоб решту передали старовірам і для команди.
Розділ тринадцятий ВОДОСПАД
Випадок з тигром.— Заборонене місце.— Дерсу і ворона.— Верхів'я річки Амагу.— Водоспад.— Жертвопринесення.— Хребет Карту.— Брусниці.— Ночівля в горах.— Спуск у долину річки Ку-лумбе.— Піклування про тварин.
Після вечері зайшла мова про полювання. Говорив Дерсу, а ми його слухали. Життя цієї людини було повне цікавих пригод. Гольд розповідав, як одного разу, десять років тому, він полював на ізюбрів саме в той час, коли добувають панти. Було це на річці Ерлдагоу (притока Даубі-хе), на початку її. Тут, у горах, вода промила довгі і глибокі яри; круті схили заросли лісом. Дерсу мав при собі гвинтівку, мисливського ножа і шість патронів. Недалеко від бівуаку він побачив пантача, вистрілив і слабо поранив його. Ізюбр упав, але швидко підвівся й побіг у ліс. Гольд наздогнав його, ще вистрілив чотири рази, проте всі рани були не смертельні й ізюбр тікав далі. Тоді Дерсу вистрілив ушосте, і востаннє. Після цього олень забіг у яр, що з'єднувався з другим таким же яром. Олень лежав саме там, де вони сходились, у воді, тільки плече, шия та голова його були на Камінні. Поранена тварина підводила голову і, як видно, кінчала розрахунки з життям. Гольд сів на камені і, закуривши, ждав, поки ізюбр здохне. Довелося викурити дві люльки, перш піж олень сконав. Тоді Дерсу підійшов до нього, щоб відрізати голову з пантами. Місце було незручне: біля води росла товста вільха. Як не примудрявся Дерсу, він міг улаштуватися тільки в одному положенні. Він опустився на праве* коліно, а лівою ногою вперся в камінь у струмку. Гвинтівку перекинув собі за спину і почав білувати оленя. Не встиг він двічі різонути ножем, як раптом за шумом води позад себе почув шурхіт. Хотів уже оглянутися, та в цю мить зовсім рядом побачив тигра. Звір хотів ступити на камінь, але спіткнувся і попав лапою у воду. Гольд знав, що коли він хоч поворухнеться, то загине. Дерсу закляк на місці й затаїв подих. Тигр скоса, глянув на нього і, бачачи нерухому постать, рушив далі. Однак звір відчув, що це не пень і не камінь, а щось живе. Двічі хижак повертався назад, нюхав повітря, але, на щастя Дерсу, вітер віяв не від нього, а від тигра. Не відчувши запаху оленячої крові, страшний звір поліз на кручу. Каміння і пісок з-під його лап посипались у струмок. Та ось він вибрався наверх. І тут почув запах людини. Шерсть у нього на спині наїжилася, звір заревів і почав бити себе хвостом по тілу. Дерсу голосно закричав і пустився тікати яром. Тигр кинувся вниз до оленя, почав його обнюхувати. Це й урятувало Дерсу. Він вибрався з міжгір'я і біг довго, біг, як біжить, тікаючи од вовків, козуля.