Дерсу Узала

Сторінка 13 з 77

Володимир Арсеньєв

В Уссурійському краї дикий кіт живе скрізь, але найчастіше трапляється біля Владивостока — на Руському острові.

Забравши свій трофей, я повернувся на бівуак, Усі були вже в зборі, намети поставлені, горіло багаття, варилася вечеря. Незабаром повернувся і Дерсу. Він сказав, що бачив кілька свіжих слідів тигра і один з них недалеко від нашого бівуаку.

Десь о восьмій годині вечора дощ перестав, хоч небо, як і раніше, було похмуре. До півночі взявся вартувати Дерсу. Він взув унти, підправив багаття і, ставши спиною до вогню, почав щось по-своєму голосно кричати в ліс.

— Кому ти кричиш, з ким розмовляєш? — спитали його стрільці.

— Амба,— відповів він.— Моя кажи йому: на бівуаці багато солдатів є. Солдати стріляй, т;оді моя винуватий ні.

І він знову почав кричати протяжно і голосно: "А та-та-ай, а-та-та-ай". Луна відповідала йому, наче хтось перегукувався в лісі, повторюючи на різні голоси останній склад — "ай". Крики линули далі й далі і десь там завмирали.

Зненацька якийсь сильний шум, схожий на стрекотання, оточив нас. Щось боляче вдарило мене в обличчя, і водночас я відчув щось у себе на шиї. Швидко підняв руку, схопив щось тверде, колюче і злякано скинув на землю. Це був здоровенний жук, схожий на оленя, тільки без рогів. Другого такого жука я скинув з руки і раптом побачив ще трьох у себе на сорочці і двох на ковдрі, їх було багато. Вони повзали біля багаття і падали на пломеніючий жар. Особливо страшними здавалися ті, що літали і намагалися сісти на голову, Я скочив з постелі і відбіг убік. Жуки довго ще попадалися то на ковдрі, то на шинелі, то в кого-иебудь у сумці, то в головному уборі.

Дерсу пояснив:

— Моя раніше такий люди,— він показав на жука,—

багато подивись нема; один-один кожний рік найди... Як його там багато зібралося? г

Я впіймав одного жука і згодом узнав його наукову назву — гігантський вусач. Це представник фауни, що лишилася в Уссурійському краї ще з третинного періоду. Жук був коричневого кольору з пушком на спині, з міцними щелепами, загнутими догори, і дуже скидався на жука-ву-сача, тільки вуса в нього були коротші. Довжина його тіла — 9,5 сантиметра, а ширина — 3 сантиметри. Невеликі трикутні очі були розташовані по боках голови; вони темного кольору і начебто прикриті дрібного сіткою.

Довго ми морочилися з жуками і заспокоїлися тільки після полуночі.

Розділ п'ятий ПОВІДЬ

Річка Вілімбе— Погані прикмети.— Чортове місце.— Нічна тривога.— Сіхоте-Алінь.— Негода.— Мисливська фанза. Тайфун.— Триденна злива.— Розбурхані стихії.— Затоплений ліс.

На другий день ми мандрували далі на північ по хребту і годині о десятій ранку дійшли до гори Гострої, заввишки 678 метрів. Роздивившись, спустилися до одного джерельця, яке привело нас до річки Вілімбе.

Всі ці дні погода була похмура; кілька разів починав мрячити дощ; віддалені гори були оповиті чи то туманом, чи то якоюсь імлою. По небі, вкритому хмарами, на східному обрії простягнулися світлі смуги, і це давало надію, що невдовзі розгодиниться.

Коли мули напаслись, ми пішли вверх по річці Білім-бе, яку удегейці називають Білі, а китайці Бінь-лянь-бей19. Ця річка, завдовжки близько 90 кілометрів, бере початок із Сіхоте-Аліню. Перевалів з Білімбе буде три: один ліворуч (коли стояти лицем до верхів'я), на річку Санхобе, другий праворуч, на річку Такему, і третій — просто на Іман. Білімбе тече порівняно вузькою долиною і на всій відстані бере в себе тільки чотири більш-менш значні притоки, по два з кожного боку. Найбільша з них — річка Забута. Вона впадає в Білімбе зліва (по течії), за 26 кілометрів од гирла. Верхів'я її лежить у гірському вузлі, звідки починаються річки Амагу і Кулумбе, про які буде сказано далі.

Річку Білімбе тоді можна було назвати пустинною. В нижній половині річка має ширину близько 20 метрів, глибину до 1,5 метра і швидкість течії від 8 до 10 кілометрів на годину. У верхів'ї річки є кілька мисливських фанз. Китайці приходили сюди з Санхобе зимою тільки на час соболювання.

Цього дня нам пощастило пройти кілометрів тридцять; до Сіхоте-Аліню лишилося ще стільки.

Білімбе — царство рослин. По обох берегах річки ліс росте так густо, що здається, ніби річка тече в коридорі. Нахилені дерева в багатьох місцях переплуталися гіллям і створили мальовничі арки.

По берегах протоки ростуть кущі, які люблять світло і вологу. Я зібрав тут гербарій; у ньому є: даурська шипшина без колючок, з опущеними дрібними листочками і з квітами середнього розміру; рожевий верболистий таволжник, що створює разом з леспедецею густі зарості. Тут же можна було бачити срібно-білі пушки ломиноса з дрібними листками на довгих черешках, що відходять убік від стебла; великий крислатий гречковик, який може пристосовуватись і цвісти за будь-яких умов, інколи невпізнанно міняючи свій зовнішній вигляд; особливий вид айстри, що завжди росте швидко, і високу вероніку, яка видає себе висотою і суцвіттям з білих колосоподібних китиць.

Годині о четвертій дня ми почали вибирати місце для бівуаку. Тут річка робила великий вигин. Наш берег був пологий, а протилежний — крутий. Тут ми і зупинилися. Стрільці заходилися ставити намети, а Дерсу взяв казанок і пішов по воду. Через хвилину він повернувся дуже невдоволений.

— Що сталося? — спитав я гольда.

— Моя думай, це місце погаце,— відповів він.— Моя річка ходи, хочу вода бери, риба лається.

— Як лається? — здивувалися солдати, падаючи зо сміху.

— Чого ваша сміється? — сердився Дерсу.— Плакати скоро будете.

Нарешті я довідався, в чому річ. Коли він хотів зачерпнути казанком води, із річки вигулькнула голова риби. Вона дивилася па Дерсу і то відкривала, то закривала рота.

— Риба теж люди,— закінчив Дерсу свою розповідь.— Його теж можуть говорити, тільки тихо. Наша його розумій нема.

Тільки-но чайник повісили над вогнем, як раптом один камінь, нагрівшись, тріснув з такою силою, що розкидав вугілля на всі боки. Наче хто з рушниці стрілив. Одна жарина впала Дерсу на коліна.

— Тьфу! — сказав він спересердя.— Моя добре розумій, це місце погане.

Стрільці знову засміялися.

Після вечері я взяв рушницю і пішов погуляти поблизу бівуаку. Відійшовши з півкілометра, сів на бурелом і почав слухати. Навколо панувала тиша, тільки вгорі, на перекатах, глухо шуміла вода. На другому березі, мов вартові велетні, стояли могутні кедри. Вони дивилися суворо, наче знали якусь таємницю і хотіли за всяку ціну приховати її від людей. Після теплого дощу від землі почали здійматися важкі випари. Вони дедалі густішали, і незабаром уся річка потонула в тумані. Часом легкий подих вітерця ворушив туман, і тоді крізь нього неясно вимальовувались обриси протилежного берега, порослого хвойним лісом.