Дерево облич

Сторінка 2 з 3

Пономаренко Любов

— Ой, як мій Петько на вашу Гальку дивиться! Нещасна вона дитина.

А потім школа забрала дівчину і повела її між товаришки, так що з Петьком вона майже не бачилася. Почує, що Ряска захворів, то кисличок понесе або вареників з маком, та й годі. Петько ж, бувало, з-за ліси чи з-за дерева за нею дивиться-дивиться, мов од стежки одриває. А то ще малюнки у дворі розкидає по траві і чекає, що вона йтиме і похвалить. Малював більше ріку і дерева, бо й вона те любила.

І ось Петько Ряска помер. Це сталося на Великдень. Трунку поставили на веранді і поклали його обличчям до ріки, де не встигло спалахнути латаття. А то б він востаннє дивився на ватри по всій воді і на сирітку-пташку, що блукала б між тими ватрами. Жінки і дівчата летіли б до верби з білизною, а чоловіки б усідалися на човнах і гудили політику, мов нічого немає на світі важливішого за політику.

Ні, цього вже не побачить Петько Ряска. Коли Ганна прийшла, трунку вже поставили на веранді і поклали його обличчям до ріки. Сонце кривавим пролежнем сочилося на занавіску. Хотіла одхилити покривало і глянути на його обличчя, але тітка Нинила не дала. Тоді Ганна притулилася до дверей. Їй увижалося, що Петько веде її показувати своїх кроликів, ступає важко, мов кожного разу падає: човпи-човп, човпи-човп, ось він подає їй полинину і каже: "Укинь їм, не бійся, вони не дряпаються!" Бачила, як він носить у хату воду, наливає всі чавуни і макітерки, як мати на нього гримає: "Доки б ти пірав?"

А ще Ганні раптом прийшло в памку, як вона колись перестріла Петька (сьоме літо їй лиш минуло) і наказала:

— Покажи мені свою гору!

— Та ні.

— Тоді ти мені не друг.

І ось він розстібає сорочку, пальці йому тремтять, ґудзики не знаходяться. Він стоїть перед нею маленький, сіро-жовтий, з величезним горбом, який втягає його в себе, мов хоче проковтнути.

Ховали пополудні.

А за тиждень Ганна їхала на курорт і найняла чоловіка, щоб приправив до поїзда. Така слизота стояла, що якби не курча та не горілка, то не бачити б їй залізниці, як калош у сільмазі. Водій матюкався і злився, кляв машину, зрештою вибралися на рівне, за село, і тут вискочила на дорогу тітка Нинила, впала на дверцята.

— Ой, Божечку, це ти, Ганно? Прости мені. Прости й послухай. Скільки ночей сниться, що приходить Петько. Мов приходить і каже: "Передайте, мамо, білу сорочку і хлібину. Я вінчаться буду". Мов питаю: "А як же передати, синочку?" А він: "Вийдіть за село і першою машиною, яка трапиться". А тому прошу тебе, Ганно, не відмовся, візьми, бо я вже тут намерзлася.

3

Гасає Нинила по селу, худа і гостра, мов тирка. Добре, що радівів багато, вона раз по раз і гукає:

— Науме, ти сіно викосив?

А їй у відповідь:

— Шоста година десять хвилин за київським часом.

Вона ще:

— Федосько, доки б ти вилежувалась?

А воно:

— Рівень радіації на поверхні ґрунту не перевищує норми.

Нинила махає рукою і завертає до Ганниної хати. Хата біла-білісінька, мов яєчко. Перед порогом жоржини цвітуть, високі та пишні, і цідилок на бузі теліпається. Як Ганна покинула, так і висить.

Бачиш, дівчино, які діла. Ти на курорт поїхала і не повернулася, я й досі про той гостинець не знаю, а тут Чорнобиль підтаскався — ніхто тебе дуже й не шукав. Село десь на степи перекинулось, живуть, мов татари. Ні ліску, ні річки, напевне, коров’ячі ратички гризуть. Нічого, Ганно, ми ще побачимо, як вони звідти дратимуть.

У Ганниній хаті все аж сміється. Тільки рушник на іконах теліпається сумний-пресумний: "Під хрестом моя могила, на хресті моя любов".

Баба Нинила посиділа біля столу, схрестивши руки, які могла б уже схрестити на грудях, поцілувала Ганнину карточку в портреті, ввімкнула радіо. Хай грає, хай пустку розгонить. І пішла. Треба ще дві грядки прополоти, бур’ян у дворах вижати. Господи, все село на одну душу покинули! А що, якби Нинила померла або теж з глузду поїхала? При згадці про смерть вона зупинилася, постояла, мов щось забула, і повернула на кладовище.

Сухорукі деревця обабіч стежки тихо пропускали її вперед. Усіх, хто тут, вона знала, а мо’, хто й давніше жив, але теж своя людина була, хай царствує. Хати вона понасипала високі, дерном обіклала, квіток натикала. А це ось її сімейство.

— Здрастуйте, хлопці! Давно вже матір виглядаєте? Так я ж тепер скрізь сама — і бригадир, і голова, і полільниця, й сільрада. Доки всі не повернуться. Хай у них серце розтрепехається. Ото, як прискачуть!

Іздалеку загула машина. Нинила розпросталася, прислухалась, потім вийшла на дорогу. Якби вона могла на себе глянути, то перелякалася б — обличчя червоне й лускувате, мов раковиння, сиві коси розповстрялися по плечах.

"Бобик" зняв таку куряву, що вона спочатку потонула, а потім поволі випливла. Ті вже гукали:

— Бабо Нинило! Бабо Нинило!

— Та осьдечки я, чого вам.

— А ми думали, що ви вже вмерли. Хліба треба?

— Та нащо мені той хліб, картоплі повно. Або давай.

— Скоро пенсію привезем і лікарня прибуде. А ви не передумали? За десять верст живої душі немає.

— Брешеш.

— Чого б я брехав. Он хай скаже.

Той, що за кермом, покивав головою.

Нинила взяла хліб і пішла, потім зупинилася, боса, обтріпана, мов осика після бурі, і сказала:

— А як там усі? Скоро повернуться?

— Бабо, та ви що, очманіли?

Той, що збоку сидів, ледве випхався в дверцята. От лиховище, в свою шкуру не втовпиться! Нинила якусь мить дивилася на нього, а потім поклала хліб на спорищі і, стиснувши гострі кулаки, пішла на нього. Ще мить — і вгризлася б зубами або кулаками посікла. Але той легко штовхнув бабу, і вона перекинулась на узбіччя.

— Очманіла тут… Дурепа стара.

Вона знов потонула в куряві.

Ох, думала — всі сльози виплакала. А їй ще тужити і тужити, бо розуму нема. Кого вона питає, кого слухає?

Того дня з хати не виходила. Дарма її коза під вікном кликала. Лежала на голій полозі і все перебирала, мов стручечки у решеті. Чого вона була така скажена? Всю роботу на світі хотіла переробить. Чого вона Петька не жаліла? Нанесуть їй, бувало, дітей з усього села — те молока дасть, те борошенця у ворочку, то вона біля чужих щебече, а Петько цілий день сидить у візку та на неї дивиться. Пізніш, пізніш до тебе підійду. І не підходила. Чужі діти повиростали й розбіглися, а він маленьким лишився. І все їй ніколи було з ним побути — то ланка, то свій город.