— Як ти тут? — питаюсь.
— Нормально, — каже Карбюратор. — Тут здорово. — Я собі коли-небудь куплю тут будинок.
— Тут?
— Ага.
— Що ти тут робитимеш?
— Побудую пилораму, — каже Карбюратор. — Валитиму тайгу. Дивись скільки тут дерев. На все життя вистачить.
— Да, — кажу, — одружишся з якою-небудь піонервожатою. Народите купу дітей.
— Ну, ні, — каже Карбюратор. — Тільки не дітей.
— Чому?
— Hе знаю, — каже він, — не знаю. Не хочу, аби вони все це бачили, розумієш?
— Ну, ти ж усе це бачив?
— Ось через це і не хочу. краще я пилораму побудую.
13.20
— Знаєш, тут дуже холодна вода. Я плаваю лише після обіду, коли вона прогрівається.
— Сьогодні дощ, навряд чи вона прогріється.
— Так, мабуть не прогріється.
— То що робити будемо?
— Не знаю. Почекаємо. Колись же вона має прогрітись.
— Як знати, — кажу, — як знати.
13.30
— Там ще лишилось?
— Так, — кажу, — небагато.
— Лиши на потім, добре?
— Як скажеш, — кажу. — В тебе ж день народження, не в мене.
— Я не люблю свій день народження.
— Що так?
— Не знаю, я, розумієш, завжди себе дивно почував, ну, в дитинстві, вони всі навколо мене товклись і щось від мене хотіли. А день народження-то справді мій, розумієш?
— Ну.
— Зараз потяг на Вузлову піде.
13.47
— Слухай, — кажу, — а ви своїх піонерів купатись водите?
— Водимо, — говорить Карбюратор.
— А якщо вода холодна?
— А їм все одно, вони як жаби — стрибають в крижану воду, плавають собі. їм здорово, вони ще не розуміють, що вода холодна.
— Ніхто ще не потонув?
— Хто ж їм дасть. Тут захочеш — не потонеш. Це ж табір, розумієш?
13.52
Він розламує жовтий твердий хліб, на, каже, тримай, я беру шматок і кладу поруч із собою на асфальт, з-за хмар нарешті проступає сонце, за пару годин вода має прогрітись і тоді можна буде переплисти цю їхню річку і подивитись, нарешті, що там — з того боку річища, яке весь цей час знаходиться поруч зі мною, хоч раз переплисти і нормально все там роздивитись, гарна нагода, до речі, головне, аби вода прогрілась, останній на сьогодні потяг проїжджає повз нас, слідом за ним незадоволено тягнуться хмари, реальність зсовується в західному напрямку, ніби слайд, тепер має з'явитись наступний кадр, Карбюратор мовчки пережовує свій жовтий хліб, краплі спадають із сосен на пластикові покрівлі павільйонів, крім нас, на платформі більше нікого немає, я дивлюся на асфальт і бачу, як до мого хліба підповзає втомлений, змучений депресіями слимак, витягує свою недовірливу пику в бік мого хліба, потім розчаровано всовує її назад до панцира і починає відповзати від нас на Захід — на інший бік платформи. Я навіть думаю, що цієї дороги йому вистачить на все його життя.
Сінень—травень 2004, Харків
ВЕСЕЛА БЕЗПРИТУЛЬНІСТЬ?
3 подоланням вікового рубежу зрілості (30 років) молодий (ще вчора) оригінальний поет Сергій Жадан вирішив перейти на прозу і, мабуть, для того, щоб заінтригувати читачів, вдався до невеличких містифікацій. Дві свої прозові книжки назвав: "Біг Мак" і "Депеш Мод". Аматорів прямолінійного прочитування літературних текстів очікувало глибоке розчарування. Бо "Біг Мак" далебі не означало назви отого макдоналдсівського менструального бутерброду, який для поїдання треба тримати обома руками, а "Депеш Мод" не мало нічого спільного з шекспірівською казковою королевою Мод, бо тут просто малися на увазі: знаменитий хіт Баді Ріга "Біг Мак" та ірландський ансамбль "Депеш Мод". Своєрідний перегук замилувань вершинними здобутками рок— і поп-музики між супермоднячим японським автором Харукі Муракамі і нашим рідним талантом? Ну, гаразд. А що далі? Зазначити, що Жадан так само, як і Муракамі, любить пиво? А тоді й далі намножувати подібності, впливи, запозичення? Бо ще не встигнув Жадан опублікувати свої прозові книжки, а вже обнизуються вони цілою гірляндою відомих імен і ще відоміших авторів: "Улісс" Джойса, "Подорож на край ночі" Селіна, "Москва—Петушки" Вєнічки Єрофеєва. Забувають додати такий доладний тут музичний хіт Роджера Долтрі "My G-generation". Бо це ж сьогодні так модно і, як висловлюються герої нашого автора, "кльово". I цілком в мейнстрімі популярно" теорії американського літературознавця Геролда Блума про страх впливу шедеврів минулого на кожного з літературних неофітів. Мовляв, усе на світі повторюється, і коли б навіть Господь Бог не бажав повторень, то не відбулося б і сотворіння світу. До всього цього літературного мудрагелізму Жадан ставиться коли й не відверто зневажливо (маю підозру, що слово "мудрагелізм" він негайно замінить зручнішим для себе — "мудакізм"), то принаймні скептично, трактуючи всі погляди, теорії, ідеологеми, цілі ідеології і навіть увесь довколишній світ тільки як пародію на справжнє життя. Майже за одним з метрів сюрреалізму Жоржем Батаєм (George Bataille): "Цілком зрозуміло, що світ є суто пародійний, тобто кожна річ, на яку дивимось, є пародія іншої або тою самою річчю в формі ілюзорній. Всі ми усвідомлюємо, що життя всуціль пародійне і непояснюване.
Отож, олово — це пародія золота.
Повітря — пародія води.
Мозок — пародія екватора.
Спілкування — пародія злочину".
Ви штрикатимете Жаданові в очі його славетними попередниками? То ось вам (стор. 3-6) пародія на хвалений-перехвалений внутрішній монолог Джойса. "Улісс" Джойса завершуегься безкінечними одкровеннями Моллі Блум? То й ми свій "Депеш Мод" увінчаємо нестримним авторським мошіенням (стор. 188-190). Для охочих знайти в "Депеш Мод" відлуння "алкогольно-філософського епосу" Вєнічки Єрофеева — розкішна пародія на стор. 15-18. Коли комусь конче кортить (ко-ко-ко-ко) провести паралель між "Депеш Мод" і селінівською "Подорожжю на край ночі", то чом би принагідно не згадати написаний ще 75 років тому в рідному Жадановому Харкові Майком Йогансеном химерний твір "Подорож доктора Леонардо по Слобожанській Швейцарії", в якому автор поєднав чарівну цілість авантюрництва, гумору, лірики, есеїстики і пейзажності. Власне, книжка Жадана це теж своєрідний опис триденних мандрів трьох безтурботно-безпритульних підлітків по Харкову, а тоді по його околицях аж до Чугуєва. Там багато пиття і (фе!) "ригачки", ще більше ненормативної лексики, нестримних веселощів, іронії, як, скажімо, на сторінках, де йдеться про "генеральську" Марусю і бюст Молотова (стор. 124-128), або в грандіозній пародії на примітивність українського шоу-бізнесу в особі співака Степана Галябарди i "хору монгольських міліціонерів" (стор. 156).