— Що скажеш? — спитав він.
Вона завагалась, і обличчя Вомбла потемніло від гніву. Він повернувся до Месснера.
— Ну, годі! Ви не можете тут лишатись.
— Ще й як можу.
— Я цього не дозволю! — Вомбл розправив плечі. — Тут вирішуватиму я.
— А я все-таки лишуся, — наполягав Месснер.
— Я викину вас за двері!
— А я повернуся.
Вомбл на хвилю затнувся, силкуючись опанувати себе. Потім заговорив повільно, тихим, напруженим голосом:
— Послухайте, Месснер. Якщо ви не підете, я вас наб'ю. Ми не в Каліфорнії. Оцими кулаками я відлупцюю вас до смерті.
Месснер знизав плечима.
— Якщо ви це зробите, я зберу золотошукачів і подивлюся, як вас повісять на найближчому дереві. Ваша правда, ми не в Каліфорнії. Золотошукачі — народ простий, і мені досить буде показати їм сліди побоїв, розповісти правду про вас і заявити права на свою дружину.
Жінка хотіла щось сказати, але Вомбл люто обірвав її.
— Помовч! — крикнув він. Голос Месснера прозвучав зовсім по-іншому:
— Прошу вас не втручатись, Терезо.
Від гніву та прихованого хвилювання жінка зайшлась у сухому, болісному кашлі. Її лице налилося кров'ю, і, притискаючи руку до грудей, вона чекала, поки напад скінчиться.
Вомбл похмуро зиркнув на неї.
— Треба щось вирішувати, — сказав він. — її легені не витримають такого випробування. Вона не може йти, поки не потеплішає. А я не відмовлюся від неї.
Месснер гмикнув, відкашлявся, гмикнув знову і з трохи винуватим виглядом мовив:
— Мені потрібні гроші.
На обличчі Вомбла вмить з'явився презирливий вираз. Атож, його суперник врешті-решт принизив себе ще більше, викрив свою ницість!
— У вас є мішок золотого піску, — вів далі Месснер. — Я бачив, як ви знімали його з нарт.
— Скільки ви хочете? — спитав Вомбл, і в його голосі вчувалося таке саме презирство, що й у виразі обличчя.
— Я підрахував, на скільки затягне ваш мішок, і… м-м-м… думаю, що там не менше двадцяти фунтів. Як щодо чотирьох тисяч?
— Та це ж усе, що я маю, чуєте! скрикнув Вомбл.
— У вас лишається вона, — заспокійливо мовив Месснер. — Мабуть, вона цього варта. Подумайте, від чого я відмовляюся! Хіба ж це не помірна ціна?
— Гаразд, — Вомбл кинувся до мішка із золотом. — Аби тільки швидше владнати цю справу… ох ви, негідь!..
— Ні, тут ви помиляєтесь, — з усмішкою відповів Месснер. — Хіба з погляду етики той, хто дає хабара, кращий од того, хто бере? Скупник краденого не кращий од злодія; чи не так? І не втішайтеся своєю уявною моральною перевагою в цій невеличкій справі.
— Під три чорти вашу етику! — вибухнув гнівом Вомбл. — Ідіть сюди і дивіться, як я зважую пісок. Я можу вас обдурити.
А жінка, прихилившись до ліжка, у безсилій люті дивилась, як на терезах, поставлених на скриню, зважують її вартість — жовтий пісок і самородки. Терези були малі, важити довелося по частинах, і Месснер прискіпливо перевіряв кожну наважку.
— Тут надто багато срібла, — кинув він, зав'язуючи мішок. — Думаю, частка золота — десь шістнадцять на унцію. Бачите, ви таки обдурили мене, Вомбл.
Він любовно узяв мішок і з належною повагою до його дорогоцінного вмісту поніс надвір. Повернувшись, він зібрав свій посуд, спакував скриню з харчами і згорнув постіль. Потім, склавши все у нарти, запріг невдоволених собак і повернувся до хижки по рукавиці.
— Прощавайте, Тесе, — мовив він, зупинившись на порозі.
Вона повернулася до нього, марно силкуючись висловити ту лють, що вирувала в ній.
— Прощавайте, Тесс, — чемно повторив Месснер.
— Паскуда!.. — ледве вимовила вона.
Непевною ходою підійшовши до ліжка, вона кинулася на постіль долілиць і заридала.
— Паскуди ви! Паскуди!..
Джон Месснер тихо причинив за собою двері і, рушаючи в путь, із щирою втіхою озирнувся на хижку. Спустившись із берега, він зупинив нарти біля ополонки. Витяг мішок із-під манаття, де він був захований, і поніс до води. Ополонку вже затягла тонка льодяна кора. Він розбив лід кулаком і, розв'язавши шворки мішка зубами, висипав його вміст у воду. В цьому місці річка була неглибока, і за два фути від поверхні він побачив дно, що тьмяно жовтіло у вечірньому світлі. Він сплюнув у воду.
Потім він погнав собак по Юконській стежці. Вони мляво скавчали і бігли знехотя. Стиснувши поворотну жердину в правій руці, а лівою розтираючи ніс та щоки, Месснер спіткнувся об шворку, коли собаки звернули вбік.
— Ану вперед, кульгавці ви бідолашні! — крикнув він. — Вперед!