Тремтячи, влетів у хату й зразу ж ухопився за спідницю матері, що саме качалкою розкачувала тісто на вареники. Двері так і зосталися відчинені, й Дениско з острахом поглядав на них...
— Чи за тобою нечиста сила гониться, га? — поспитала мати, й далі розкачуючи варениці. Вже звикла до свого Дениска, знала, що від нього можна чекати всього.
Дениско мовчав, ховаючи голову в спідницю й краєчком ока поглипуючи на двері.
— Знов до баби ходив?.. Чи не відьму часом побачив? Дениско не відповів, і в його розширених очах тремтів
каламутний страх.
— Лишенько моє! — бідкалась мати,— Бачив? Скажи! Ну, чого ти мовчиш, дитино?
І їй страшно стало. А що, як відьма й справді перестріла Дениска й тепер у нього відняло мову?
— Дитино, обізвися, ну чого ти мовчиш? Дениску ти мене чуєш чи не чуєш?
— Чую,— видихнув Дениско.
— Ти відьму бачив?
— Бачив,— прошепотів Дениско.
— Лишенько моє! — заломила руки.— Хто ж це мою дитину карає так тяжко.
Забула про вареники, побиваючись за своєю дитиною та про те гадкуючи, що тепер має діяти, щоб урятувати її. Наказувала Денискові сидіти в хаті, більше не ходити до баби Рузини, бо хоч у баби й гарне вишивання, бо хоч їхня баба — славна баба, але ж усе може статися чи в балочці, чи серед поля.
— Не ходи, Дениску, чуєш, не ходи...
А він слухав матір і хоч зараз дуже боявся відьми, але навіть і на хвилю не міг припустити, що оце візьме й перестане ходити до баби Рузини. Хіба можна? Хоч і боїться, але зуміє втекти від тієї відьми, як і цього разу втік, або ж додумається обхитрувати її, обдурити. Щоб відьма перекрила йому дорогу до баби Рузини, до її розповідей, до її рушників, блузок, до того цікавого світу, який бачився йому в бабиній хаті? Та не бувати цьому! Нехай хоч сто відьом там огинається та перекочується по стежці, коли немає для них нічого милішого, а він, Дениско, боячись їх, однаково не відступиться від баби.
Стискував маленькі кулачки, зуби зціплював і виходив надвір. Гостро так дивився перед собою, подумки накликаючи зараз ось усіх відьом до себе, щоб приходили, щоб лякали.
Але ніде нічогісінького, навіть підозрілого шереху. Хіба що кілька курей не пішло спати на сідало, а позалазило на вишні й там товклося.
Увечері Дениско розмовляв із домовиком:
— Домовиче, домовиче, я тобі вареник приніс. Сьогодні тобі тепло слатиметься, бо мати напалила в печі. А коли до тебе прилетить у комин відьма, то не пускай, нехай іде собі на лотоки, де вода шумить, хай собі йде в пущі, де провалля глибокі. Бо відьма недобра й зла, а ти добрий і незлий. Відьма страшна, її все живе боїться, бо вона всьому ворог, усьому лихо заподіює... їж вареники і вкладайся спати, а в комин не пускай її, бо то твій комин, еге ж?..
Наступного дня, коли поприходили трактористи, за обідом зайшла мова про те, як Дениско вчора злякався відьми. Всі розпитували, де це було, коли саме, як та відьма котилася, чи не пробувала доганяти Дениска. Хлопець тепер почувався сміливіше, уже вкотре їм розповідав, яка вона, маленька, бігла клубочком, і дуже прудко.
— Ти бач! — здивовано дивився Федір Кіт на Дениска, але і іе вірив почутому.— А ти ж таки роздивився добре?
— Там не було на що й дивитися!
— Ти бач! А на людину воно не схоже? Дениско заперечливо крутив головою.
Коли трактористи пополуднали, то попросили, щоб Дениско показав, де він бачив ту відьму. Всі подалися в балочку, і хлопець, загледівши кущі, де йому вчора все те привиділося, навіть показав, звідки з'явилась відьма й куди вона побігла. Федір Кіт, погупуючи великими чобітьми й голосно посміюючись, ходив по стежці туди-сюди, розсовував кущі, зазирав під них, але ніде нічого побачити не міг. Лише надибав якийсь старий дірявий лах, то всі почали сміятися, чи це часом не відьма загубила зі своїх відьомських строїв.
— Не пригадуєш, Дениску, не було на ній такого одягу? Хлопець лише розводив руками — не запам'яталось йому.
— Що ж,— мовив Федір Кіт,— доведеться цю балочку розорати... А то позаростало тут так, що скоро вовки витимуть. І не поле, й не пустирище. Раніше руки не доходили, а тепер — розоремо. Виженемо, Дениску, твою відьму, зачекай день-два.
Й справді, через день Федір Кіт, пополуднавши в них удома, забрав Дениска з собою.
Трактор його стояв коло самісінької балочки, на краю зораного клину. Федір посадив Дениска до себе в кабіну, натиснув на важелі, й могутня машина з гуркотом посунула вперед.
Під гусеницями затріщали кущі, а потім їхнє зелене шмаття, їхні білі кості виверталися з-під плугів.
— О-го-го-го! — радісно лементував Дениско, намагаючись перекричати гуркіт трактора.
А Федір Кіт показував йому в усмішці великі білі зуби.
— О-го-го! — репетував щасливий Дениско.
— Переоремо відьомські кубла! — сміявся Федір Кіт.
— Га? — тулив до нього вухо Дениско.
— Куб-ла!.. ві-дьом-ські!.. пе-ре-о-ре-мо!..— кричав Федір
Кіт.
— О-го-го! Переоремо! — згоджувався Дениско.
Масна земля лягала скиба до скиби, й ця поката балочка поволі зникала-зникала, наче її заливало чорними хвилями ріллі зоране поле. А скоро й зовсім вона пропала, наче й не було. Трактор зупинився, і Федір Кіт разом із Дениском посходили додолу. Під ногами в Дениска кришилася суха земля — родюча горошкувата земля, в якій біліло перерізане коріння пирію, а вцілілі борозняки, вигнані зі своїх нірок, хутенько шукали нових схованок.. І хлопця охопило здивування — якже це вони тепер будуть без цієї балочки, до якої так звикли? І, зрештою, як це тепер вони будуть і без тієї відьми — адже звикли, що її можна перестріти поміж кущів. Невже й справді зникне, бо Федір Кіт переорав оце місце, де вона так добре почувалася, стежку, через яку перебігала?
— От і все,— мовив Федір Кіт і витер долонею піт на чолі.
— От і все,— слухняно, мов луна, повторив за ним Дениско. Й оте дивне відчуття — як же це тепер обходитимуться без балочки, з якою так зжилися? — болісно тремтіло в ньому...
Люди, ходячи до сусіднього села, знову проклали стежечку через зорану балку. Проклали майже там само, де вона стелилася й раніше. І Дениско вперше пройшов по ній, прямуючи до баби Рузини. Розглядався по боках, сподіваючись щось побачити, але так нічого й не побачив. І потім довго розказував бабі Рузині, як-то вони вдвох із Федором Котом розорювали землю, що споконвіку лежала незачіпана.