День шостий

Сторінка 2 з 29

Загребельний Павло

І все ж він просувався далі й далі, і вірив, що дістанеться до тої далекої і незнаної Одеси, бо так йому визначено, а на війні треба вірити саме у ви­значене, за яким стоїть твоя доля.

Тепер доля закинула його сюди.

— Переходите в розпорядження сержанта Сул­танова, — сказав Козакові старший лейтенант Храмцов.

Так ніби ним досі хтось розпоряджався уже, окрім загрозливої долі посеред незахищених степів.

Сержант Султанов був командиром третього взводу, а весь взвод — одна гарматка, сім солдатів, семеро коней, зарядний ящик і віз з майном. Зго­дом Козак довідається, що батарея уже кілька разів ставала на бій з танками й бронетранспортерами, що втратила в тих сутичках дві гармати, убитий командир третього взводу лейтенант Циганов, уби­то й поранено багато бійців. Не маючи пального для тягачів-танкеток, давно вже покинули їх і пе­рейшли на кінну тягу, набравши коней де довело­ся, не артилерійських, а здебільшого обозних, сла­босильних і незвичних до стрілянини й до вогню, у його нових товаришів за плечима вже був місяць війни, вони вважалися обстріляними, досвідчени­ми, майже ветеранами, а він ще не мав навіть військового обмундирування на собі, незграбний, смішний, зніяковілий.

— Прізвище? — спитав Султанов, граючи широ­кими плечима, і жилавою шиєю, і бровами, і голо­сом, вродливий, хижий, досконалий тілом, кожним м'язом, кожною жилочкою, у чистісінькій, акуратній формі, в начищених до блиску хромових чобітках, у ременях, у портупеях, з вороненим автоматом ППД впоперек широких грудей, з біноклем і командир­ською польовою сумкою.

— Козак, — сказав Веніамін.

— Який козак — донський, кубанський?

— Я не козак, прізвище моє Козак, — почер­вонів Веніамін.

— Ясно. Зараз ми тебе обмундируємо, тоді по­знайомлю з особовим складом.

Батарея Храмцова, хоч і пошарпана в боях, див­ним чином зуміла зберегти все потрібне для свого функціонування. Мала запас снарядів, польову кух­ню й продукти для неї, каптьорку з обмундируван­ням і запасом чистої білизни, фураж для коней.

Уже за годину Козак не впізнав би себе. Гімнас­терка з чорними петлицями, на яких виблискують артилерійські емблеми — два перехрещені гарматні стволи, легенькі нові галіфе, новісінькі просторі чо­боти (і не кирзяки незграбні, а ялові, з приємним запахом шкіри), пілотка і шинеля у скатці, плащ-накидка до неї, пояс із підсумками для патронів, ка­рабін, протигаз, каска, чотири гранати і чотири пляш­ки з запалювальною рідиною, алюмінієвий котелок з кришкою, комбінована ложка з виделкою, мала са­перна лопатка у брезентовому чохлі, роговий сюр­чок, щоб подавати сигнали при потребі, речовий мішок, індивідуальний медичний пакет, особистий медальйон — чорний пластмасовий циліндрик із щільною закруткою, а в нім — туго скручений папі­рець, на якому написано твоє прізвище, ім'я і побатькові, домашня адреса, номер частини — візитна картка солдата на випадок смерті — для розпізнання і для вічності. Досі Козак ніколи не думав про власну смерть, смерть існувала тільки для когось невідомо­го, але не для тебе, ніколи для тебе, бо хіба не досить самого страху смерті, тепер же, коли враз задубілими й неслухняними пальцями невміло запихав той чор­ний циліндрик в тісну кишеньку на поясі штанів, спеціально вшиту для цього медальйона смерті, пе­редбачену заздалегідь чиїмсь точним і холодним розу­мі'/ мом, Веніамін, може, уперше за всі дні війни (такі ще недовгі і водночас такі нестерпно, нелюдськи тяжкі) вжахнувся від думки про власну загибель і щось здригнулося в ньому дитяче й скімливе, та побачив, як хвацько проводить попід ременем великими паль­цями Султанов, зганяючи складки гімнастерки на­зад, на спину, збираючи їх там, ховаючи від поглядів, виставляючи напоказ тільки ідеально рівний, без жодної бганочки перед, вихизовуючись стрункою поставою, гордим скиненням голови, начищеними ґудзиками, доладно припасованим обладунком, нові­сінькими портупеями, тренчиками, застібками, — і відігнав од себе страх, захотілося й самому бути та­ким, як Султанов, будь-що досягти ось такої ж зграб­ності, досконалості й чоловічої краси.

— Рядовий Козак готовий до виконання військо­вого обов'язку! — відрапортував він сержантові.

Султанов повів його "в розташування взводу для знайомства з особовим складом". Простіше було б сказати "до нашої гармати" і "знайомитися з бійця­ми", але Султанов уперто вживав тільки твердо вста­новлених формул, і це теж йому надзвичайно личило, додавало ще більше командирського й просто чоловічого блиску, і Козак подумки заприсягнувся теж говорити тільки так, як Султанов, наслідуючи його в словах, в інтонаціях і навіть у вмінні якось ощадливо й твердо ворушити губами, коли говорить (не розплямкуючи).

"Особовий склад" був нечисленний, але в Коза­ка все переплуталося перед очима і лише згодом він ніби заново познайомився з усіма і вже запам'ятав кожного, переконавшись, які вони всі несхожі, ча­сом дивні і несподівані в усьому, окрім їхнього бойо­вого обов'язку.

Султанов був командир взводу і командир гарма­ти, не мав ні заміни, ні помічника, зосереджував у своїх руках і владу, і відповідальність, і турботи, й клопоти. Галушкуватий хлопець із добрими сірими очима, Боря Тетюєв, навідник гармати, другий після Султанова і найголовніший на випадок танкової ата­ки ворога. Ящичний Грановський, кучерявий кра­сень з налитими плечима, правильний Палярус, ху­дий, як дошка, вищий за Козака, все якийсь колючий і насмішкуватий. Зате на противагу йому суцільна добродушність їздового Ардаб'єва, з очима замуче­ного ангела з церковної ікони, байдужість другого їздового Будника, який знай щось жував, і вперта зосередженість тільки на своїй зовнішності, яку ви­казував третій їздовий Планкін, що, на відміну від усіх, мав на голові не пілотку, а кавалерійський каш­кет із синім околишем і дивним чином примудрявся на стриженій голові закручувати жмуток волосся так, що воно визирало з-під кашкета, ніби у бравого джиґуна.

Козакові випало стати заряджаючим, хоч він і не знав, що це таке, і поглядав на гарматку боязко й недовірливо. Ну що може така пукалка!

Палярус перший угадав цей Козаків настрій, за­охотливо підморгнув йому: