— Зараз Петров знаходиться сто один рік назад, у ті дні, коли епідемія вже почалася, але люди на Колеїді були ще живі.
Несподівано дзижчання знову посилилося.
— Увага! — попередив Річард.
Ще через три секунди в камері з'явилася хмарка туману і відразу ж перетворилася в Петрова.
Петров анітрохи не змінився. Він одкинув назад капюшон, відсунув двері в камеру і вийшов.
— Ну, от і все, — сказав він, як зубний лікар, котрий щойно поставив пломбу. — Ми приїхали.
— Ну й що? Що? — захвилювався Рррр, підбігаючи до ніг часовика і дивлячись на нього знизу вгору.
— Ще не знаю, — відповів Петров. — Я дуже поспішав. Не хотів, щоб ви хвилювалися. Тримайте ваші газети.
Він витяг із пазухи пачку газет та інших паперів і простяг їх археологові. Рррр схопив їх довгою волохатою ручкою і розгорнув одну з газет. Газета була більша за нього розміром, і тому маленький археолог цілком сховався за нею.
— Ходімо, — мовив Петров. — Річарде, вимикай живлення. Треба розповісти про все товаришам. Та й сніданок скоро. Напевно, вони вже прокидаються.
— От Громозека на вас розгнівається, — озвалась Аліса, — що ви його не покликали.
— Не роз-згнівається, — відповів Петров і скинув довгий халат.
Вони пішли до виходу зі станції. Попереду йшов Річард, за ним Петров, який тримав за руку Алісу, а останньою йшла розгорнута газета, що за нею ховався Рррр.
— От Громозека... — почала знову Аліса, яка ніяк не могла впора тися з гордістю від того, що вона бачила те, що Громозека проспав.
Та закінчити фрази вона не встигла. Біля входу на станцію часу на піску сидів Громозека, а поруч стояла решта археологів.
— Ну от, — сказав Річард, — а ми думали, що ви спите.
— Ніхто не спав, — буркнув ображено Громозека.
Із ніздрів у нього густо валив жовтий дим, і від нього сильно пахло валер'янкою.
— Ніхто не спав, — підтвердили й археологи.
— Ми не хотіли вам заважати. Ми горді люди. Не запросили — не треба.
— Даруйте, — вибачився Петров.
— Нічого, — усміхнувся Громозека. — Ми не дуже образилися. Ходімо в їдальню, і ви все нам розкажете. Гадаєте, нам легко було тут чекати на холоді?
— І хвилюватися, — докинув хтось.
І всі пішли в їдальню.
8
— Ну що ж, — мовив Петров, дивлячись на археологів, — чомусь, бачу, ніхто не збирається снідати. Давайте я тоді в кількох словах розповім, що бачив у минулому. А потім будемо їсти.
Археологи схвально закивали.
— Вийшов я з камери благополучно, — почав Петров. — Усе було розраховано цілком правильно. Точка розміщена на галявині, поряд із містом, метрів за триста від останнього будинку. Я позначив місце висадки і поквапився до міста. Там тільки-но займався ранок і всі ще спали. Певніше, не всі, але більшість людей. Я не встиг пройти і ста кроків, як побачив, що дорогою, яка веде до міста, поспішають кілька машин із синіми кругами.
— Це "швидка допомога", — пояснив Громозека. — Ми вже знаємо.
— Атож. "Швидка допомога". Я теж це знав і тому зрозумів, що наш розрахунок був точний. У місті епідемія. І я пішов до міста.
— Стривайте! — вигукнув раптом Рррр. — А у вас було щеплення?
— Звичайно, — відповів Петров. — Усі щеплення проти всіх відомих космічних хвороб. І, звісно, проти космічної чуми.
Громозека, наче згадавши про щось, дістав із кишені на круглому животі записник і нашкрябав у ньому кілька слів.
— Машини зупинилися б-біля лікарні, — розповідав далі Петров.
— Знаємо, — сказав археолог, схожий на бабку на довгих ніжках. — Ми її відкопали.
Петров зітхнув.
— Якщо хто-небудь іще перебиватиме академіка, — рикнув Громозека, — ми його виведемо звідси і зашнуруємо в наметі.
— Так і зробимо, — загули археологи.
— Я побачив, як із "швидкої допомоги" виносять на носилках хворих. Але я не став затримуватися там, бо знав, що Річард мене чекає і хвилюватиметься. Я пройшов до газетного кіоска. Кіоск був відчинений, проте нікого в ньому не було видно. Коли я заглянув усередину то побачив, що продавець лежить на підлозі.
"Вам погано?" — спитав я у нього.
"Здається, я теж захворів", — відповів продавець.
"А мені потрібні газети", — сказав я.
"Беріть що хочете, — мовив продавець. — Тільки покличте санітарів, бо у мене немає сили вибратися звідси".
Тоді я забрав усі газети, які зміг, і поспішив до госпіталю. Я сказав санітарам, що в газетному кіоску лежить хворий, але санітари тільки одмахнулися від мене. Вони, певно, стомилися до смерті. Я заглянув у вікно лікарні й побачив, що люди лежать там покотом. Не вистачає ліжок.
Тоді я повернувся назад до кіоска і витяг звідти продавця. Адже продавець такий маленький... ну, як Аліса... і нести його було зовсім не важко. Я поклав його біля входу в лікарню, але заходити всередину не став, бо на мене й так уже почали скоса поглядати — я ж удвічі вищий за будь-кого із них.
Та зате я без упину фотографував усе, що бачив. Тому я гадаю, що наші фахівці зможуть із фотокарток усе впізнати. Крім того, я взяв із кіоска трохи різних грошей — адже вони все одно не знадобилися б продавцеві, а нам, якщо ми знову вирушимо в минуле, вони будуть потрібні.
От і все. А тепер снідаймо.
— Хвилиночку, — озвався Громозека. — Перш ніж почнемо їсти, я прошу всіх без винятку археологів і гостей сходити в медпункт.
— Навіщо?
— Всім треба зробити щеплення проти космічної чуми. Всім без винятку.
Аліса не любила щеплень, але Громозека помітив, що вона квапиться в медпункт, і підійшов до неї.
— Слухай, доню, — голосно прошепотів він, — у мене до тебе особливе прохання. Тобі зроблять щеплення не тільки проти космічної чуми, а й проти решти можливих хвороб. Лікаря вже попереджено.
— Ой, навіщо, Громозеко! — сказала Аліса. — Я так погано переношу уколи.
— Пам'ятаєш, я казав тобі, що готую спеціальне завдання? Отож без уколів розмовляти нам нема про що.
Алісі довелося піти в медпункт, зробити уколи, проковтнути вісім таблеток і випити страх солоні краплі проти тремтячки Коса, дивовижної хвороби, на яку ще ніхто не занедужав, але всі лікарі вважають, що хто-небудь нею неодмінно захворіє.
Аліса мужньо витримала всі випробування, бо вірила Громозеці. Марно він не став би її просити.
Після всіх уколів і таблеток Алісі зробилося зле. Її морозило, боліла голова і нили зуби. Але лікар, схожий на садову лійку, сказав, що так і має бути і завтра нездужання мине. Алісі довелося лежати в наметі й нічого не робити, в той час як решта археологів допитували Петрова і роздивлялися фотографії.