Івасеві про все те було байдуже; він не тільки не дослухався до того, він не примічав і того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя іграшка, своя забава,— ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула, ніжкою повела,— хоч убий!
— Бач, ти граєшся, а не шукаєш! — роздався ззаду його голос. То був Грицько.
Хто б не глянув на його — зразу одгадав, що то рідний брат стоїть перед Івасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком ніс, чорні, як терен, очі, загоріле довгобразе лице. Тільки вищий Грицько, бо двома роками старший від брата.
— Що ти тут робиш? — спитав він, присідаючи на траві.
— Бач, комашина! — відказав той, простягаючи руку.
—То сонечко! — угадав Грицько.
—Сонечко? — скрикнув Івась і почав вигукувати:
Сонечко, сонечко!
Виглянь у віконечко,
Бо татари ідуть,
Тебе заріжуть,
Твоїх діток заберуть!
Грицько піддержав брата, і обидва закричали, Грицько товще, Івась тонше:
— Сонечко, сонечко!..
Овечата, зачувши голоси своїх пастушків, задеренчали ; руденьке телятко бекнуло; чорненький білоголовий бичок задрочився: задравши хвіст угору і опустивши голову униз, він пішов вподовж поля вистрибом-вистрибом!
— Дивись, дивись, що бичок робить! — скрикнув Грицько. Івась озирнувся, і обидва зареготались.
Бичок, мов образившись від їх реготу, як вітер, попер вподовж поля.
— Бицю, бицю! — гукнув Грицько, схопившись, і майнув навздогін. Івась, стуливши руку, щоб комашина не випала, собі, як опечений, подрав навперейми.
Той бичок, з-під Чорнушки, корови, був любимець Івасів. Він його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одірвавши від свого рота шматок хліба, давав йому. Як тільки знайшовся він, мати припоручила його Івасеві. "Це ж уже твій бичок буде",— сказала вона. Івась тоді з радощів аж підстрибнув і так коло його ходив, що нікого і близько не підпускав. Недаром він і тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забіжить він до Пилипенка в траву! Не дай, господи, його спіймають там!
— Переймай, переймай,— чимдуж кричав Івась на брата, а сам — землі під ногами не чув, як той вітер, мчавсь.
Грицько таки забіг вперед. Бичок став і, мотаючи головою, грізно дививсь на його.
— Бицю! бицю! — кликав той.
Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: не лізь! — і наставив молоді ріжки.
— Бицю! — роздався коло бичка голос Івасів.
Бичок повернув голову.
— Бицю, бичушка! — розлягався Івась і вхопив за нашийник з каблучки.— Чого ти, дурню, тікав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка? —допитувавсь Івась, гладячи його і по морді, і по спині, і під черевом. Бичок покірно стояв, струшуючи шкурою, і знай поривався лизнути Івасеву руку.
— Бе-е-е! — зично скрикнув, підокравшись ззаду, Грицько.
Як стріль стрільнула,— бичок зірвавсь з місця...
Гаразд ще, що Івась не випустив каблучки з рук а то б тільки й бачили бичка. Тепер вони разом бігли: бичок, вистрибуючи, уперед, Івась, задержуючи його,— за ним. Ззаду Грицько розлягався з реготу.
Насилу Івась спинив бичка і зараз почав лаяти брата.
— Регочеться! Гарно, не бійсь! Тілько візьму та на твоєму барані верхи і сяду! — грозивсь Івась, червоніючи.
— Ану поїдь! — казав Грицько.
— А що ти мені зробиш? Візьму — сяду та й поїду! — і намірявся вже кинути бичка.
— Всю морду тобі поб'ю,— перебігаючи навперейми, гукнув у свою чергу Грицько.
— А я батькові похвалюся.
— Хвались! А я все-таки тобі морду поб'ю.
— Морду? Який голінний до морди! Я ж тебе не займав?
— А я тебе займаю? — питав Грицько.
— Так бичка займав.
— Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка в траві,— виправлявся Грицько.
Іван замовчав і, зайшовши у тінь бурти, ліг; він сердився на брата.
"Як йому, не бійсь, усе можна! — думав він,— заходився бичка лякать — іграшки знайшов! Он десь через його і комашину згубив".
Грицько, повернувши на степ і посвистуючи, почав збивати цурупалком то вершки високої чорнобилі, то червоні головки будяків.
Довгенько хлопці були собі нарізно. Івася досада давила, і, лежачи у тіні на травиці, він пригадував, як би його братові віддячити! Думки у невеличкій голові бігли, як хмари у бурю, нігде не зостановлюючись, ні об віщо довго не зачеплюючись. Небагато треба, щоб уражене дитяче серце переболіло, замовкло. Івасевому поміг бичок, з-за котрого і схопилася недавня спірка. Передрочившись, він підійшов до Івася і, як вірна собака, почав лизати своїм шорстким язиком ноги. Івась дригав ними, а бичок наставляв круто лоб, хотів, видно, битись.
Івась угамував бичка любими словами. Він звав його і бицею, і бичушкою, і славним бицунею. Бичок, награвшись, ліг біля Івася, положивши на його голову. Така дружба, таке товариство пішло між бузівком і невеличким хлоп'ям.
— Івасю! Івасю! — трохи перегодом гукав Грицько, несучись полем до бурти.
— Чого? — одгукнувся Івась, забуваючи про недавню спірку.
— Ох! — передихав Грицько,— ти, мабуть, зроду-віку не бачив такого.
— Якого?
— Збиваю будяки,— важко дишучи, почав Грицько.—Тілько по одній будячині... Аж ген туди до води... Дивлюся, щось блищить проти сонця, як золото горить... А само так і в'ється, так і в'ється. Я підходжу... Аж, брат,— отакенна гадючище! Оповила кругом будячину, голову наставила проти сонця та й сичить.
— Ну? Їй-богу?
— От побий мене хрест святий! — скрикнув Грицько, махнувши поперед себе рукою.
— Що ж ти не вдарив її?
— Який розумний! Щоб укусила. Піди, коли хоч, займи!
— А ти запримітив місце? Покажи.
— Нехай їй всячина, і вести не хочу.
— Ходім-бо, я хоч подивлюся,— прохав Івась.
— Не хочу, боюся.
— Чого ж ти боїшся? Хіба вже вона так і вкусить?
— Авжеж укусить.
— А ми паліччя наберемо та її паліччям! Ходім-бо,— прохав Івась, піднімаючись з місця.
Грицькові того тільки й треба. Він нігде нічого не бачив, а знав, що брат сердиться, і, щоб скоріше помиритись, бо надолужило самому швендяти по полю і збивати будяки,— він і вигадав ту гадюку.
Івась ніколи не бачив її, не знав, яка вона; він тільки наслухався про неї всякої страховини, і як вона кусається, і як сичить, і яка страшна-страшна, довга та чорна, а голова, як жар, червона. Йому так хотілося бачити того страшного ворога і людського і товарячого,— скільки від його пропало скоту в городі! Там, чутка була, дитину вкусила, там — дній жінці уп'ялась у груди, та поти ссала її, поки та й не вмерла, так разом з гадюкою і в домовину положили... Страшно, ух, як страшно! А кортить бачити, от так мов за поли тягне... Івась почав прохати брата, щоб повів; Грицько не згоджувавсь, боявся; Івась намагавсь, казав, що він набере і груддя у пазуху, і цегли в кишені, і ломаччя у руки... Нехай тільки нападе! А коли не одіб'ємось, то невже не втечемо? Невже вона така прудка?.. Насилу уломив брата згодитись і, радий, кинувся зразу за груддям, підбирав по дорозі усякі камінці, паліччя.