Увечері забіг Степан. В очах його було стільки тривоги й співчуття, що коли він обережно, аби не протнути дюралеву розкладачку, підсів до мене, я легенько стиснув його плече й сказав зворушено:
"Спасибі, Степане, що одвідав".
Він зрозумів мене, закліпав вологими Христосовими очима, заметушився і, вхопивши плитку, поніс її у "передпокій" до розетки.
"Зараз я тобі таку ласощу сотворю,— сказав,— що ого-го-го. Вечерю богів!"
Їсти мені не хотілось, але я змовчав.
"Я й знав, що з тобою негаразд,— гомонів Степан, порпаючись у "холодильнику",— бо приснилося, наче ти джигітуєш на чорному коні. А кінь — це ж ясно: хвороба. Моя мама страх боїться, як насняться коні".
"То тебе кінь сюди й привів?" — спитав я, усміхаючись.
"Ні, розумієш, я подзвонив тобі на роботу, а там кажуть, що ти хворий. Кінь — то таке... Може, він мені й не снився, а тільки привидівся, як я вже сюди біг. Зі мною таке часто буває".
Любий Степан. Він ніколи не збреше, не прикрасить себе словом, а скаже так, як було, хоч те часом і не на його користь.
І мені пригадалося, як одного разу Степана, відмінника й персонального стипендіата, "погнали" з іспиту по історії середньовіччя за те, що він, рятуючи нашого однокурсника Шурка Хоменка, помінявся з ним білетом, бо Шурко "горів". Викладач помітив цю нехитру операцію і вирядив обох. Шурко, почервонівши, вийшов, а Степан зупинився біля викладачевого столика й рішуче сказав:
"Ви не колективіст, Олексію Самійловичу. В армії нас три роки вчили допомагати товаришеві словом і ділом, якщо йому важко. А ви... Ех ви! Хоменко тиждень перед цим хворів, як вам відомо, і не встиг підготувати всього матеріалу. То що ж йому — залишатися без стипендії?"
Я ніколи ще не бачив Степана таким відчайдушним, як того разу. Він, не питаючи дозволу, взяв зі столу інший білет і без підготовки почав відповідати. Але викладач не схотів його слухати, поставив "трійку" й попросив залишити аудиторію. Потім відповідав я. Верз всяку нісенітницю, аж доки не заробив трояка. То була солодка трійка — трійка солідарності! Ми, звісно, були не праві, але щасливі, навіть влаштували гуртову вечерю з дешевим вином...
Але ж, Степане, чесність нашу часом сприймають, як виклик або нерозумну вихватку, безпосередність вважають наївністю, а вразливість — слабкістю. Нам би, Степане, бути байдужішими, тоді про нас казали б, що ми сильні натури. "Приховуй своє життя" — вчили древні філософи. Ні, Степане, важливо за всяких обставин залишатися із відкритими душами — тільки тоді ми не оглухнемо серцями, тільки тоді повною мірою відчуємо Людину в собі й в інших. Ми вечеряли смаженою на олії цибулею, навіть випили з подарованого мені "Вакхом" срібного стаканчика, після чого я відчув себе ще гірше, але те було байдуже: адже ми змову, як і в інституті, разом!
Мені не покращало й назавтра. До того ж на Узвозі, якраз супроти мого вікна, знову знімали фільм. Гули машини, ревів авіаційний двигун-вітрогон, кричали в мікрофон:
"Бабшка! Бабшка! Не дивіться в камеру, не усміхайтесь, умоляю вас. Почнемо спочатку".
Я встав і підійшов до вікна. На бруківці, метрів за сорок від камери, біля якої товпилися актори у формі білогвардійських офіцерів, стояла знайома мені бабуся у довгополому заяложеному пальті, запнута хтозна-колишньою хусткою. Ця бабуся щоденно швендяла нашою вулицею з в'язкою якихось дощечок або з сіткою пляшок та банок за плечима і завжди п'яненько гомоніла сама до себе. На Узвозі її звали Розочкою. Напевно, вона втекла з притулку для старих "на свободу" і тепер промишляла всячиною. Розочка й зараз була з в'язкою дощечок.
"Сніг!" — гукнув режисер у мікрофон, і це прозвучало, як "По неприятелю!". Заревів авіаційний двигун на колесах, шалено закрутився пропелер, сповнюючи вулицю пронизливим свистом, а робітники стали швидко, як у німому кіно, кидати лопатами сніг у потужний струмінь. Сніг полетів назустріч бабусі, вітер шарпнув поли довгого її пальта... Мабуть, цей кадр називався так: "Заметіль, Самотня бабуся з в'язкою дров".
"Мотор!" — знову гукнув режисер, і це прозвучало, як "Вогонь!"
Бабуся подерлася на Узвіз, але, порівнявшись з камерою — тут, певно, мав бути крупний план нещасної жінки,— обернулася до неї й беззубо усміхнулася просто в лінзу!
"Стій!" — розпачливо заволав режисер.— Бабусю, я ж вас просив: не усміхайтеся! Свою чарівну посмішку ви подаруєте нам після зйомок. А зараз ваше завдання йти і більш нічого. Розумієте? Я доплачу вам ще трояк, тільки не посміхайтеся!"
Бабуся кивала головою і не посміхалася.
Я ліг, бо мене тіпало.
І знову ревів двигун, і знову був "Сніг!", "Мотор!"...
Ввечері до мене тихенько постукали. Я подумав, що це тітонька Дуся — вона вже п'ятий день навідувалася після роботи,—носила чай в усяким вілляй та варенням,— накинув одяг і відімкнув дворі. За ними стояла Галя.
"Пробачте... — ледь чутно прошепотіла вона, дивлячись, як і тоді, коли наздогнала мене з листом, собі під йоги.— Там була повна скринька, й мені вже нікуди класти пошту вам... "
Я взяв з її рук жмут газет і журналів і сказав хрипко (завжди мені зраджує голос!):
"Заходьте, перепочинете трохи".
"Ні-ні",— злякано, видихнула вона, швидко, спідлоба, зиркнула мені в очі й побігла східцями вниз, а я стояв у відчинених дверях, в яких гув протяг з під'їзду, і вдихав холодний запах новеньких газет з її сумки — так я вдома вдихав у присмерки пахощі матіоли, политої студеною колодязною водою...
От і все, що було між нами.
Після одужання я ще не бачив її. Заходив кілька разів на пошту, щоб хоч глянути в її очі, такі рідні мені... Та марно: Галі не було. Дізнався тільки, що вона знедавна працює на "телеграмах", тобто розносить телеграми, і застати її важко.
Але завтра, в неділю, я неодмінно знайду її. Стоятиму під поштою з ранку до вечора. Бо не вірю, щоб зустріч наша була випадковою.
...Сонце вже, мабуть, заходило, бо хрести на Андріївській церкві жовтогаряче засяяли, а латка води в Дніпрі, яку мені видно з вікна крізь безлисту ще берестову гілку, зробилася густо-синьою — то впала на неї тінь од круч. Цієї пори я люблю сидіти на пагорбі за нашим будинком, звідки видно, як сонце ховається поміж кручі, як тихою старого вулицею внизу снують маленькі люди і сонце обсіває їх жовтим прощальним пилком...