Наскільки мудріше було б,— кажу йому,— якби Великобританія тримала під замком отаких жалюгідних покидьків та хлебтунів рому і не оскверняла їхньою присутністю заморські країни. Ми вже дали вам колись добрячого прочухана в Америці, але доведеться, я бачу, взути калоші і знову набити вам морду.
— Іди ти ось туди й туди,— каже Ліверпуль. Інших доказів я від нього не чув.
Після плантацій дона Хайме Соледад видався мені зовсім непоганим містечком. Ми з Ліверпулем разом припустили знайомою дорогою повз готель Grande, повз буцегарню, через центральну plaza й далі до будиночка Чіки, де Ліверпуль, на правах законного чоловіка, міг роздобути для нас обох щось пожувати.
Поминувши двоповерхове дерев'яне приміщення Американського клубу, ми помітили, що балкон прикрашено квітами й гірляндами з гілок вічнозелених чагарів, а на даху майорить на флагштоку прапор. На балконі диміли сигарами Стенці, наш консул, і Аркрайт, власник золотих копалень. Ми помахали їм давно немитими лапами й видали по сліпучій світській усмішці, але вони відвернулися, мовби й не бачили нас. А ще ж зовсім недавно ми всі разом грали у віст, правда, до першого випадку, коли Ліверпуль потягнув з-за пазухи запасних тузів.
З усього було видно, що сьогодні свято, а от яке воно — літнє, чи осіннє, чи, може, весняне — вгадати було важко.
Пройшовши ще трохи, ми побачили Пендергаста, священика, який осів у Соледаді, щоб побудувати тут церкву. Панотець стояв під кокосовою пальмою у чорному купецькому альпаковому піджачку і з зеленою парасолькою в руках.
— Ох, діти мої, діти,— озвався він, дивлячись на нас крізь скельця синіх окулярів.— Бачу я, що ваші справи геть кепські. Невже дійшли до краю?
— До самісінького останнього краю,— відповів я.— До найменших дробів.
— Як сумно,— мовив Пендергаст,— бачити своїх земляків у такому становищі.
— Що ти верзеш? — сказав Ліверпуль,— Я з аристократичного англійського роду.
— Заткни пельку! — відповів я Ліверпулеві.— Ти на території іноземної держави.
— І в такий урочистий день,— вів далі Пендергаст,— у цей ясний великий день, коли ми святкуємо перемогу над злом і народження християнської цивілізації.
— Ми помітили,— кажу,— панотче, що місто прикрашено квітами й прапорами, але не одразу збагнули, що за день ви тут святкуєте. Давненько не гортали календаря, навіть не знаємо до пуття, літо зараз чи осінь.
— Ось вам по долару,— каже Пендергаст і дістає дві величезні срібні чілійські монети.— Ідіть, діти мої, і проведіть нинішній святковий день як і годиться.
Смиренно подякувавши йому, ми поплентали далі.
— Поїмо? — спитав я Ліверпуля.
— Ти здурів,— відповів Ліверпуль.— Хто ж на їдло тринькає гроші.
— Гаразд,— погодився я,— коли питання стоїть так, то давай вип'ємо по маленькій.
Зайшли ми в шинок, узяли кварту рому і одразу ж на узбережжя, під тінь кокосової пальми, щоб відзначити там свято.
Дві доби я їв тільки апельсини, отож ром одразу вплинув на мене, і я тут-таки відчув, що не можу терпіти англійців.
— Вставай, Ліверпулю,— кажу,— вставай, жалюгідний вихідцю з конституційно-монархічної деспотії. Зараз ти матимеш ще один Банкер-Хілл[3]. Пендергаст, найблагородніший із людей, велів нам відзначити свято належним чином, і я зроблю все, щоб гроші його не пропали.
— Іди ти ось туди й туди,— сказав Ліверпуль. І я лупонув його лівою під праве око.
Ліверпуль був колись справжнім бійцем, однак алкоголь і погані компанії перетворили його на ганчірку. За десять хвилин він лежав на піску й просив пардону.
— Вставай,— сказав я, б'ючи його під ребро,— вставай і йди за мною. у
Ліверпуль поплентав за мною, витираючи кров на лобі й під носом. Я привів його до дверей Пендергаста й попросив превелебного вийти надвір.
— Подивіться, сер, на нього,— кажу я,— це останки того, хто вважав себе гордим британцем. Ви дали нам два долари й веліли відзначити свято. Ура! Хай живе зоряно-смугастий прапор!
— Боже мій! — вигукнув Пендергаст, здіймаючи руки.— Влаштувати бійку в такий день! У світлий день Різдва!
— У світлий день Різдва?! — спитав я.— К бісовій мамі! Хіба сьогодні не четверте липня[4]?
— Щасливого Різдва! — закричав червоно-біло-синій какаду.
— Віддам за шість доларів,— сказав Бібб Стрибунець.— Пташина переплутала свої кольори й не розбирається в святах.
[1] "Із багатьох — одне" (лат.). Державний девіз США (на ознаменування союзу тринадцяти колоній у боротьбі за незалежність).
[2] "Високе становище зобов'язує"
[3] 1775 року коло Банкер-Хілля відбувся один з перших боїв Війни за незалежність, у якому американці завдали англійцям великих втрат.
[4] 4 липня в США святкують День незалежності (звільнення від британського панування).