Брайко підвівся, не відриваючи погляду від обличчя Кошарного, спитав:
— Чи долучили мою думку до думки товариша Діжі?
— Доплюсували, доплюсували, — сам відмовляючись від тільки що вигаданого ним терміна, благодушно сказав Кукулик. — Сідай, Брайку, все йде, як і повинно йти при торжестві колективної думки.
"Ага, — подумав Олексій Іванович. — Не так воно вже й погано тут, товаришу секретар. І не ждуть тільки ваших дрібненьких вказівок, щоб розібратися, де кака, а де цяця. Викиньте з голови чорні думки і безтурботно приєднайтеся до того невідомого доброго чоловіка, який дуже точно сформулював вимогу нашого суспільства: "Сонце для всіх".
Знов задзвонив телефон.
Кукулик махнув Тані, яка поткнулась було в двері: "Не заважай".
ВЕРОНІКА
Коли вже дзвонити не було кому, Вероніка вийшла з будки телефону-автомата, стала, прикусила губу. Дурна. Не треба було відпускати Володю. Навіщо відпустила? Навіщо, навіщо!.. А зустріла його навіщо? А покохала?.. На свою голову. І де взявся? І хоч би ж там що, а то хто зна й що! Ні вродливий, ні язикатий, одне тільки — високий. А що високий! У Києві скільки завгодно високих хлопців. У Києві взагалі мода на високих хлопців. Низькорослі потерпають. Пнуться мало не навшпиньки. Дістають італійські черевики на високих підборах, щоб додати до свого зросту хоч з п’ять сантиметрів. Це просто якесь шаленство — високі хлопці в Києві! Чи й вона піддалася тому шаленству? Але ж вона й сама висока!
"І я вродлива, сто й тисячу разів вродлива. Яке в мене тіло? Воно рве дух до бою. Чи можна передати словами те, що я відчуваю, коли стою сама перед дзеркалом і дивлюся на себе, на своє тіло, коли вигинаюся в поясі, напинаю м’язи живота, коли повертаю голову, задираю підборіддя, підіймаю праву руку і дивлюся на себе через праве плече, а потім підіймаю ліву руку й дивлюся на себе/через ліве плече! А ноги. Як я відчуваю їх, коли стою на "шпильках", в панчохах темного відтінку. Ноги в мене тонкі, стрункі, пронизливо-довгі; мов мечі. Грація, краса, витонченість, досконалість. Мені здається тоді, що в моїх ногах — вся досконалість світу. Я вмію ходити, трохи щулячи плечі, від того ноги мої здаються ще довшими, ніж є насправді, і мені вслід часто лунає чоловіче: "От чортиця, вміє ж ходити!"
Я розумна й вродлива, і це дає мені цілковиту незалежність, і я люблю тільки незалежних людей. Людмила наша он вийшла за журналіста, його хвалять, кажуть: "Відомий публіцист", у нього велика квартира і навіть дача під Москвою, але мене нудить від самого його вигляду. Він схожий на молочний кисіль. Ніколи не гляне тобі пр-ямо в очі, не потисне міцно руку.
В голові — жодного власного слова, все якісь відштамповані фрази: "Чи не пора поставити питання про обід?", "На порядку денному в нас — гості". Хіба з таким чоловіком можна жити? Вже ліпше повіситися! Батько лається, називає мене трясогузкою, сердиться, що я влаштувалася бібліотекаркою після університету. Ну, влаштуй краще! А мені й тут добре. Книжки хоч мовчать. Вони як люди. Є нудні, противні, як Людчин чоловік, завжди чистенькі, новенькі, прилизані, бо їх ніхто не хоче брати до рук.
А є книжки-трудівниці, затріпані, зачитані до дірок, якісь прості й затишні, як мужні люди, як оті, що в Антарктиді, як космонавти, як геологи, що знайшли якутські алмази...
Але де ти в Києві знайдеш космонавта чи китобоя! Тут канцеляристи, хрещатинці, печеряни й подоляни! Я ніколи не вийду заміж у Києві!
Ага, не вийду. А цей бовдур? Де він узявся на мою голову?
Я тоді стояла на видачі. Було скучно, жодного знайомого з хлопців, самі дівчатка, оті, що в окулярах і перекручених панчохах. Зубрять, конспектують — жах! І от приходить якийсь високий, і обличчя мов у дитини, що одержала цукерку.
— Добрий вечір.
Такому відповідаєш недбало, просто відмахуєшся від нього одним словом:
— Добрий.
І все. Вже поставлено між тобою і ним бар’єр відчуженості, вже він сам зрозумів недоречність свого занадто інтимного "Добрий вечір", вже несміливо тупцяє перед моїм столом.
— Я б хотів...
— Що ви хотіли?
Саме так: "Що ви хотіли?" І не інакше. Ніколи й нізащо!
Я тут одна, а їх сотні. Треба вміти поводитися з відвідувачами, до цього зобов’язує тебе твоя молодість, твоя приваба, твоя...
— Мені треба б глянути деякі книжки.
Знов незвична формула звертання. "Мені треба б глянути..."
Та звідки він і що за один? Гляньмо на нього уважніше! Ах, ну нічого особливого. Високий? У Києві скільки завгодно високих хлопців. Задумливі очі? То й що! Самі вміємо задумуватися! На руки дивитися не хочу. Вій поклав їх на столик, він хизується своїми дужими руками, аякже! Певно, спортсмен, який-небудь інститутський, а то й міський чемпіон, рекордсмен (ой, оті мені міські й інститутські рекорди, які відстають від всесоюзних і світових на півстоліття). Одягнений — дешевий імпортний піджачок, як у шофера або кіномеханіка. Демократизм! Студенти всі демократи. А що з тебе вийде, як закінчиш інститут? Забудеш ти про свої розбалакування, про свої так звані зв’язки з життям і з народом і норовитимеш тільки щоб лишитися в Києві! Ось так, як я. Хоч куди посилайте, а лишуся в Києві. Київ або смерть!
Але яке в нього обличчя! Не заокруглене внизу, а мовби висічене з твердого каменю, лінії щелеп неспокійно-гінкі, вони не губляться в підборідді, — навпаки, формують його, дають йому всю свою пружність і бентежність, і те підборіддя мовби промовляє про вольовість свого господаря, про його незламний дух. А ще губи. Дитинячо-свіжі, соковиті, майже ніжні губи на цьому обличчі з підборіддям трибуна, великого винахідника або великого космонавта! До чого тут великий космонавт? Навіть Чкалов мав у тисячу разів характерніше вольовістю обличчя, ніж Гагарін! В космос треба було нести м’яку чарівну людяність, і Гагарін її поніс. І мене теж не зворушать ці мікеланджелівські обличчя, хоч би належали вони не знаю кому!
До того ж загалом це обличчя не позначене якоюсь хоч би вродою, звичайне чоловіче обличчя... Ну там підборіддя та оті дуги щелеп...
Я сказала йому щось, здається, зовсім дурне:
— Це не публічна бібліотека.
Він не збентежився нітрохи: