— Слухай, Брай... — почав Жеребило, і в горлі в нього щось, мабуть, зашкребло, бо він не зміг далі говорити, вірніше, шепотіти, а Брайко, скориставшись з тієї вимушеної паузи, знов стиснув Жеребилові руку й сказав:
— Тобі важко говорити, ти помовч, відпочинь трохи, а вже говоритиму я, для того й прийшов, приніс тобі цілий міх новин...
— Я тебе не любив, — прохрипів Жеребило, не звертаючи жодної уваги на його слова. — Не любив тебе, Брай... Щитав так: тьфу! Брайко? Тьфу!
Трохи помовчав, полежав, сльози вже не текли по його щоках, він не ковтав їх, і, може, від того в горлі в нього вже не дерло і тому він сказав майже вголос, майже давнім своїм соковитим жеребилівським голосом:
— Пізно взнаєш добрих людей...
— Та що там, — сказав Брайко, — кинь освідчуватися, Жеребиле. Ми ж добре знаємо один одного, хіба мало з’їли разом архітектурного хліба-солі? От і сьогодні: зібралося жюрі — всі наче є, а Жеребила нема, і вже й жюрі не жюрі. А сидять же і Василь Васильович, і Кошарний, і академік Дементій Хомич, і Діжа, і Тетяна Василівна.
Жеребило знов ворухнувся, ніби хотів зупинити Брайка. Той замовк. Жеребило трохи подумав, з трудом вимовив:
— Тет...
І не зрозумів Брайко, чи той дивується, чи радіє.
А вмираючий, вліпивши погляд у стелю, вирішував: сказати чи не сказати? Коли почув ім’я Тетяни Василівни, згадав усе: і поїздку на південь, і випадок у готелі, коли вони запідозрили Таню, і... О, Жеребило дізнався згодом про стосунки між Кукуликом і Тетяною Василівною. Він про все на світі міг дізнатися і знав. На те й Жеребило! І якби сьогодні Кукулик хоч подзвонив до нього, то він, може, й не згадав би оце про Тетяну Василівну. Але ж той забув про нього. Та й Тетяна Вас... Хіба вона, як жінка, не могла поцікавитися, що з ним, з Жеребилом? Не могла б провідати? Адже провідав Брайко. Той самий Брайчик, якого вважав за ніщо, за просто тьфу! Ворухнулося гидке бажання розповісти Брайкові, Бо ось він умре, може, ще сьогодні вмре, і так ніхто ні про що й не довідається. А то хай знають, які вони святі та божі — і Василь Васильович, і Тетяна! І моральний розклад їм обом — шльоп!
Однак не було вже перед Брайком давнього Жеребила з його незмордованою енергією і готовністю на безрозсудства і найдивовижніші вчинки. Лежали сірі мощі з почервонілими очима, хрипко дихали. "Тет..." — ото й усе, на що спромігся Жеребило.
— Не любив я тебе, Брайку, — завів він знов своєї. — Прости мене, що не любив тебе, ти най...
Ох, наслухався Брайко тільки що цих "най"! І він махнув Жеребилові: помовч, полеж, наберися сил, вони знадобляться тобі для останнього бою, для останньої перемоги над самим собою.
Сказав, не адресуючись ні до Жеребила, ні до самого себе, просто так сказав у простір:
— Усі ми лишаємо після себе велику землю. Найбільші й найменші — усі.
— Велику, — повторив Жеребило і знов заплакав. — Ой, велику ж, велику, велику, оки... Дай я тебе поцілую, Брай...
Брайко нахилився, відчув у себе на щоці холодні шершаві губи, сам поцілував Жеребила в щоку й у чоло, знов хотів сісти на табуретку, але Жеребило махнув:
— Іди вже... Тобі ж треба... Люблю тебе... Іди...
Коли Брайко вийшов за двері, до нього кинулася та, з нещасними очима, припала до руки, вкрила її хапливими поцілунками:
— Спасибі вам, що прийшли, ой, спасибі ж, спасибі!..
"Треба йти на жюрі, — зціплюючи зуби, подумав Брайко рішуче. — Треба битися сьогодні до кінця".
СЕКРЕТАР ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ
Його всі сприймають тільки службово, тільки через його посаду, ждуть від нього рішень, холодних і несхибних, мов від електронної машини. Чи думає хто-небудь про те, що він — жива людина, що в його серці — повно пристрастей, шо йому й досі хочеться по-комсомольському махнути іноді рукою, кинутися в гарячу суперечку? Чи знають, що завжди огортає його холодний дрож змагання, як тільки опиняється він там, де йде боріння думок і почуттів, і тільки нелюдським напруженням волі стримує він себе, і примушує своє палке серце бути розважливим, і навіть виступає посередником поміж занадто гарячими головами.
Ось він почув слово "ми", вимовлене лукавими устами, вимовлене зледащілим чоловіком, який уже років десять, а то й двадцять ховається за цим словом, вважає себе недоторканим, як тільки вимовить оте магічне заклинання "ми", ніколи не скаже "я", бо це означає, що "я" щось зробив, а він же нічого ніколи не зробив і не зробить, він прикривається отим достоспасенним "ми". Але ж усьому є межа. Не можна спекулювати святими словами. Так, ми колективісти, ми ніколи не поставимо окрему особу вище колективу, вище народу, ми ненавидимо індивідуалізм. Але водночас ми завжди розрізняємо людей, ми любимо й цінуємо кожного зокрема за його здібності, за його старанність, за його працьовитість. Ми проти зрівнялівки і проти того, щоб нами, мов щитом, прикривали свою нездарність людці, що вискочили з тих часів, про які вже всі потроху забувають. Наша партія проголосила принцип цінності кожної радянської людини. Нехтувати ніким не можна, а тим більше людьми обдарованими, здібними. А той, хто скрізь пхається з формулою "ми", хоче того чи не хоче, сприяє цьому. Коли йдеться про роботу, а особливо про творчу — як розрізнити творчість окремої особи і колективу? Тут потрібен такт, тут потрібен розум, готові формули не врятують, вони смішні, якщо не шкідливі взагалі. Був колись кінофільм "Глінка" режисера Александрова. Там показано, як мужики в білих личаках і онучах, в кінематографічно чистих сорочках, вишитих кінематографічно гарним російським орнаментом, колективно, тобто гуртом, крутять в́орот і пересовують церкву з одного місця на друге. Але пересунути церкву — це одна справа, а створити її в уяві — інша. Хтось був перший, хтось побачив її перед очима, або, як висловлюються письменники, "перед внутрішнім зором", ще не збудовану, побачив першим. То може він сказати: "Я автор проекту цієї церкви, я пропоную її збудувати"?
В даному випадку так воно й є. Проект мовчки лежить на столі, він мовчазно заявляє про "я" свого автора, а над ним шаманствують отакі бульші, викрикуючи своє "ми": "Ми не дозволимо", "Ми не допустимо", "Ми не візьмемо на себе такої відповідальності".