– Як же ж там, чоловіче? – запитала нарешті дружина холодним тоном, усе ще пораючись над білизною. – Похвались, чим тебе нагородили?
Гострим ударом розійшлися слова, в яких почувалась, здавалось, і прихована іронія, і зневага, і загроза.
Мов ужалений, зайорзався на стільці Лука Матвієвич. Потім підвівся, заходив по кімнаті, морщив чоло, міркував. Але думка не працювала, слова не родилися. Біль і тривога натомість з’явились на лиці: "Що він скаже тепер? Що відповість?"
– Ну, – почувся короткий звук, повний нетерплячки. – Чого розходився?
Він знову присів на стільця, несміливо кашлянув, неначе видобуваючи слово. Настала хвилина напруженого чекання.
– Я тебе питаю! – гримнула сердито жінка. І поклавши на коліна роботу, вставилась у нього пронизливим зором. – Позакладало, чи що?
В цю хвилину в коридорі хтось завовтузився, скрипнули двері і в кімнату, засапавшись, вбігла маленька, років п’яти дівчинка. Підійшовши до матери, протягла соромливо:
– Мамо! Мені їсти. Їсти мені, я хочу їсти!.. Жінка погладила її по голівці й кинула нахмурено:
– Піди он до татка, він тобі щось приніс.
– Нічого в мене немає, дитино, – винувато сказав, коли дівчинка запитливо глянула на нього.
– Падлюка ти! От що! – вибухнула враз жінка і, шпурнувши додолу роботу, скочила на ноги. – А хліб злопати вмів? – блиснула очима.
Лука Матвієвич підвівся й собі. Щось промимрив. Схопився руками за голову і, простоволосий, як стояв, вилетів з кімнати.
Опинившись за ворітьми, Лука Матвієвич озирнувся. Куди йому подітись? Де перебути якийсь час? Чи зайти до котрогось знайомого, поговорити з кимсь близьким, щиро, по-товариському, чи втекти світ за очи, геть від людського галасу й метушні?
Близько за ріжком, через квартал, лежало кладовище. Велике, за місто виходило, з широкими, мов у парку, алеями між могил. Низькорослі кущі, бузок, акація і клен, розкинувшись по кладовищі, переплітали своїм гіллям могили, пам’ятники й хрести. А старезні ясени розлогими шатрами розкидали сутінь і прохолоду. На весні і влітку недільними днями околишні мешканці цілими гуртками з кошиками та пляшками сходились на кладовище спочити й погуляти.
Часом на весні і влітку, в дні спеки й задухи Лука Матвієвич також шукав прохолоди під крислатими шатрами ясенів. Спокій алей, сумирність якась урочиста, що панувала там у будні, поманила його й тепер.
Він пройшов квартал і сховався за кладовищенськими ворітьми. Звернув з головної алеї на бічну й сів на лавочку.
Із заходу крізь віття дерев пробивалося сонце, лагідне, м’яке. Торкнувшись пожовклого листу на кленах, невпійманими зайчиками стрибало по землі. Було чисто, прозоро в повітрі і тихо в алеях. Тільки десь поблизу каркала галич та раз у раз зривався лист і повільно, кружляючи, спускався додолу.
Лука Матвієвич дивився на сині ланки неба, на барвисті, ріжнотонні дерева, мовчазливі, зажурені, осіннім сумом притрушені. Перебирав сьогоднішні події. І тужливий настрій опановував його, колючим болем стискував серце.
Перед ним повставали прожиті дні. Спочатку давні. Скупими датами, як щось призабуте, вривалися в його пам’ять окремі епізоди. Село і станція. Високі тополі навколо, мов вартові. Переїзд до міста. Городська школа й смерть батькова. Служба на залізниці після закінчення школи. Одруження і далі служба. Народження доньки і далі служба. Усе це швидко, мов крилом, майнуло в його свідомості, ні радісної посмішки не викликало, ні нарікань. Усе це, здавалось йому, було тим звичайним і неминучим, що входить у життя кожної людини, само собою, непомітно. Жив, працював, робив своє діло і мав шматок хліба для себе і для сім’ї.
Швидко пробігли і революції дев’ять років, що лишилися позаду, що по них цілі класи й особи виміряють свою долю й недолю. Туго довелося, пригадав, як на пайках сиділи, нічого, витримали, до НЕПу дотягли.
Він спинився на подіях останнього року, що так владно, жорстоко змінили увесь попередній біг його життя. Ясно, з дрібними деталями пригадав останній день своєї праці. Звичайно, він просив, доводив, він же мав право й перевагу перед іншими лишитись на праці – п’ятнадцять літ стажу, – та байдуже. "Він швидше знайде роботу, ніж інші", – сказав комусь начальник служби, даючи розпорядження про скорочення. А далі тринадцять карбованців місячно на безробіття й поневіряння. Скільки разів за ці сім місяців ходив по роботу? Зранку, ледве сонце з’явиться на обрію, як він плентався містом на біржу, з надіями, з тремтінням, з побоюванням. Довгі години вистоював, слухав коротку, невблаганну фразу: "нічого немає", і безсилий вертався додому. А там голодні зідхання, докори, сварки і сльози: "Ну їжте мене, їжте!"
Сподівався сьогодні і знову – "нічого немає".
Свідомість заподіяної йому несправедливості й безпорадності глибокою тугою відбилась на лиці. Він зазирнув у наступні дні, і темною безоднею, без просвітку, без надії, показались вони.
"Що робити? Як жити?" – думав зажурений.
Хотів був пройтися, але непереборна кволість почулась у ногах, в усій його істоті. Він опустився на лавочку й порожніми очима повів перед себе. Його зір спинився на чорному, мармуровому надмогильнику. Міддю витиснені слова впали йому в очи: "Спи, дорогий".
Буваючи і раніше на кладовищі, він любив читати написи. Скільки їх ріжних! Короткі, сухі, з самими датами й прізвищами, і довгі, з цитатами біблійними, часом туманні, містичні, церковною мудрістю пройняті. Ходив від могили до могили, читав, забував. Вони ніколи не справляли на нього вражіння, не притягали його уваги, як тепер.
"Спи, дорогий", прочитав удруге. І замислився. Дрібна іскорка, якась невпійманна, блимнула в очах, поклалась на лиці. Знову пригадалися прожиті дні й наступні, але якось не вразили уже його, мов туманна завіса стала між ним і його життям. Навіть болі, страждання втратили свою гостроту, зробились нереальними.
– Так-так, – пробурмотів стиха. – Спи, дорогий…
Потім зняв з себе ремінний поясок і підвівся з лавочки.