Дем'янко Дерев'янко, або Пригоди електронного хлопчика

Сторінка 26 з 27

Бережний Василь

— Де це так? — спитав Дем’янко у сусіда.

— Це друга планета нашого світила, — пояснив той.

— Друга планета? — замислився Дем’янко. — Невже Венера? І отак добре видно?

— Нічого дивного, — відповів глибунець, — оце середовище наближає до нас найдальші планети.

— Дивитесь через оцю товщу води, оточену скелями? — спитав Дем’янко. — І отой блискучий диск до-помагає?

— Авжеж, — підтвердив глибунець. — Це величезна і дуже складна оптична система. Водяний телескоп.

— Виходить, що вода тут відіграє роль лінзи, збільшувального скла. То це ж… Океанове Око! Цим оком Океан дивиться у Всесвіт! — міркував Дем’янко.

Він був у захваті! От якби не оті хмари! Якби можна було побачити, що там криється за ними!

ДЕМ’ЯНКО І МАРСОВІ СУПУТНИКИ

Дем’янко потоваришував з глибунцями, з якими зустрівся біля глибинної річки. Бував з ними на занят-тях, що звалися "Дивися, слухай і запам’ятовуй", збирав у теплому потоці мінерали, що несли в собі енергію. На відміну від людей, глибунці не спали вночі, бо тут, на дні Океану, не було ночі. У негаснучому світлі, яке давав отой диск, над котлованом, вони весь час то працювали, то вчилися, то розважалися. Все це подобалось Дем’янкові. Він дізнався багато цікавого про "земний космос" — так наш акванавт почав називати водяну обо-лонку рідної планети. Дуже поповнилися його знання із астрономії. Адже в той час, як у наземні телескопи Ве-нера здається білою горошиною, Океанове Око може показати її хмару, навіть рух їхній. Це ж все одно, що пролетіти над цією планетою поземним льотом!

А Плутон? Що знав про нього Дем’янко, засвоївши програму Непитайлівської школи? Те, що Плутон — крайня, найдальша планета нашої Сонячної системи, що про нього майже нічого невідомо. Глибунці ж відкрили аж три планети за Плутоном, часто спостерігають, як Плутон втрачає свою масу. Гігантські смерчі скубуть пла-нету і відлітають у космос. Отак через якийсь час Плутон зникне, розвіється в міжпланетному просторі. От коли повернеться Дем’янко до Непитайлівки та скаже Голованеві!..

А скільки відкрилося невідомого, ще незнаного людям, тут, у надрах земного Океану! Не витерпів Дем’янко і спробував установити радіозв’язок з Непитайлівкою. Та, на превеликий жаль, його ждало розчару-вання — Андрійко не відгукувався. Тоді Дем’янко почав викликати підводного човна, і теж без наслідків. Ех, як йому хотілося, щоб Андрійко та акванавти побачили оце дивовижне місто глибунців! А Венеру — хіба не ціка-во було б? Але кількакілометровий шар води поглинає електромагнітні хвилі — океан старанно приховує свої таємниці!

Після Венери, яка зайшла за обрій, в поле зору Океанового Ока потрапив Марс. Дем’янко впізнав цю планету одразу — полярні шапки, піщані пустелі, всіяні віспинами кратерів. І супутники.

Якраз через оті Марсові супутники Дем’янко і постраждав.

То сталося на заняттях глибунців "Дивися, слухай і запам’ятовуй". Про те, що видно було, розповідав Учений-з-Учених, якого Дем’янко прозвав скорочено Узу. Цей осяяний променями глибунець лежав у самісі-нькому центрі Ока і мав підсилювача — його хвилі мали сягати на велику відстань.

Все, що показувало Океанове Око, він коментував, пояснював. Слухати його було цікаво, і Дем’янко мо-вчки занотовував у свою пам’ять все, що говорив наймудріший із глибунців. Та коли дійшло до супутників Ма-рса…

А було це так. Перед очима глибунців, неначе на екрані, один за одним пропливали супутники далекої планети Фобос, Деймос, "Марс-2", "Марс-3", "Марінер-9".

Узу коментував:

— Отже, як бачимо, ця планета має п’ять супутників — два великі і три зовсім маленькі. Природа зага-дала нам загадку, та ми її розгадали. Секрет у тому, що великі мають малу масу, а малі — велику…

Дем’янко не витримав і перебив:

— Секрет у тому, що два великі — то природні супутники, а три маленькі — штучні!

Узу чи не сприйняв Дем’янкових сигналів, чи не хотів зважати на них. Вів далі:

— Два великі, три маленькі — така гармонія числа п’ять.

— Та ось наші запустять ще одного — буде шість! — не вгавав Дем’янко.

Узу раптом замовк. Гнітюча пауза не віщувала нічого доброго.

— Що ти наробив? — звернувся до Дем’янка його настрашений товариш.

— Якщо він не знає…

Глибунець перебив:

— Перестань, нещасний! Учений-з-Учених не знає?.. Він знає геть усе на світі! Навіть те, чого не було й не буде.

— Так я тобі й повірив, — заперечив Дем’янко, — он у нас Головань, нащо вже розумний хлопець, а й то всього не знає.

Нарешті Узу обірвав мовчанку:

— Хто це наважився мене перебивати?

— Це я, Дем’янко Дерев’янко. Я сам бачив, як запускають штучні супутники.

— Хто запускає? Звідки?

— Запускають люди, з поверхні Землі, тобто суходолу.

— Якого суходолу?

— Як якого? — розгубився Дем’янко. — Ну, того, сухого, без води, власне трохи води є… Ну, материка нашої планети, тобто Землі. Поміж океанами.

— Нісенітниця. Ми давно проклали підводні траси навколо Землі. Хто ж не знає, що вона всуціль покри-та водою? Це наше щастя, що Земля оточена водяною сферою. Ми ж бачимо, які незграбні істоти живуть на суходолах інших планет, як важко їм пересуватися у безводному просторі. Тому в них м’язів багато, а мозку мало. Вони приречені на вимирання. Зате наше середовище — водяна сфера — дала нам змогу розвинутись у прекрасні, гармонійні, до того ж мислячі істоти. Дві третини нашого організму становить мозок!

— Глибинці — хороші істоти, але люди… — не вгавав Дем’янко. — 3 людьми вам не зрівнятися!

— Та хто це тут городить усякі нісенітниці? — просигналив Узу. І вже по тому, як змінювалися частоти його хвиль, усі зрозуміли, що він втратив самовладання. — Клянусь Вічним Океаном — за п’ять тисяч років свого свідомого життя я ще не чув дурнішої дурниці! Підпливи до мене!

Що було робити? Та відступати Дем’янко не думав. Чого ж він має відступати? Хіба правда не на його боці?

Рішуче поплив до центра Ока.

Побачивши Дем’янка, Узу аж плавниками змахнув.

— Та це ж механізмик. Цікаво, хто із хворих на заздрість виготував тебе, хто послав сюди?

— Я народився в Непитайлівці, — з гідністю відповів Дем’янко.

— Такого басейну в Світовому Океані нема.

— Так, — погодився Дем’янко, — в океані нема. Непитайлівка знаходиться на суходолі…