Дем'янко Дерев'янко, або Пригоди електронного хлопчика

Сторінка 2 з 27

Бережний Василь

— А знаєш, — почухав потилицю Рукань, — у нас у повітці лежить добряча дубова дошка… Дідусь при-ховав на тряму. Труну збирається робити…

— Отаке! — здивувався Головань. —Такий міцний дід… Рано ще йому про смерть думати.

— Та я теж так гадаю.

І хлопці, бажаючи дідові прожити ще хоч сотню літ, крадькома витягли дошку і того ж вечора любенько розпиляли її на шматки. А потім взялися за рубанки, свердельця, струганки… Тільки стружки та тирса летіли.

Дерев’яне "тіло" змайстрували за кілька днів і навіть без труднощів. Та ще й подбали, щоб робот ні вог-ню, ні води не боявся. Дістали вогнетривкого розчину і просочили ним кожну цурочку, кожну дощечку. А дета-лі припасували так, щоб жодна крапля води не могла потрапити всередину.

Ось тільки з механізмами довелось довгенько поморочитись. Та й електронної схеми ніяк не могли нала-годити. В голові дерев’яного чоловічка хлопці розмістили електронну апаратуру, а в животі — батарею акуму-ляторів; та ще прилаштували й сонячну, тобто таку, що заряджається від сонячного проміння. Це про всяк ви-падок. Батареї мали живити увесь складний організм робота.

Все ніби передбачили, а дерев’яний чоловічок не оживав. Стояв, прихилений до стіни, втупивши у хлоп-ців свої невидющі очі-фотоелементи та наставивши глухі вуха-мікрофони. Вигляд мав жалюгідний.

Тиждень минув.

Другий.

Третій.

А він не оживав.

— От нікуди вам час тратити! — дорікала Голованева мати. — Зовсім з глузду з’їхали.

Андрійко застрибав на одній нозі:

— Зовсім з глузду з’їхали!

Головань дав йому щигля. Малий замовк. А потім відійшов убік і став нахвалятися:

— Заждіть, я вам віддячу! Пам’ятатимете, як мене кривдити!

Хлопці разів сто розбирали й складали свого робота. Один раз, правда, він задриґав ногами. Руканеві на-віть по лобі дісталось. А потім знову закляк.

— Добре було татові Карлу, — бубонів Рукань, потираючи лоба. — Йому, бач, попалось балакуче полі-но. Там усередині вже сидів Буратіно, треба було тільки обстругати зайвину…

— Що ти про казку торочиш, — невдоволено обізвався Головань. — Тут треба діло робити, а він…

Хлопці мало не посварилися.

Минали дні, а в них нічого не виходило. У друзів опустилися руки. Ні, не здивують вони своїх одноклас-ників! їхній робот не зможе піти разом з ними до школи. А як хотілося, щоб він сам прийшов та ще й привітався: "Доброго ранку!" Ото було б здорово!

Коли з відпустки повернувся вчитель фізики, Головань і Рукань наважилися розповісти йому про свою невдачу. Михайло Васильович попросив принести робота на заняття гуртка фізиків. Гуртом почали дошукува-тись — чому він не "оживає". Перевірили всі вузли, всі контакти, простежили по схемі. Склали. Увімкнули жи-влення — ура! — запрацювали руки й ноги. Але рухались вони безладно — лише насмішили гуртківців.

Тоді Михайло Васильович подав таку думку:

— А давайте перевіримо програму.

І виявилось, що програма, яку заклали в мозок робота Рукань з Голеванем, нікуди не годилась.

Михайло Васильович добре розумівся на кібернетиці, тому діло у гуртківців пішло на лад.

І невдовзі вони так запрограмували робота, що тепер він міг не тільки ходити й говорити, а навіть мірку-вати… Так, так! Міркувати! Та ще й до навчання охоту матиме, хоч у його пам’ять дещо вже й записано із шкі-льних підручників та читанок для різних класів.

Окрім того, всі погодились, що робот повинен мати веселу вдачу, та щоб міг розуміти мову усіх живих створінь, які є на Землі.

Багато ще всяких здібностей записали гуртківці роботові в програмі! Всіх не перелічиш… Вмонтували й крихітну радіостанцію — приймач з передавачем.

Нарешті все готово!

Це було увечері в суботу. Подивитися, як пускатимуть робота, прибіг і малий Андрійко. Але старший брат вивів його за вухо в коридор і наказав іти додому. Мовляв, пізно вже. Воно, може, й правильно, хлопчико-ві пора в ліжко… Але краще було б не кривдити малого…

Гуртківці, а серед них Головань і Рукань, оточили стола, на якому красувався дерев’яний хлопчик, і не зводили з нього очей. Аж не вірилося, що він зможе рухатись, ось-ось заговорить. Всі принишкли. Дерев’яний хлопчик теж, здавалося, чекав урочистої миті. Він стояв з піднятою головою, наче до чогось прислухався. Дів-чата пошили йому гарний костюмчик, ще й киптарика надягли. На круглі вуха-звуковловлювачі з-під беретика спадало біле лляне "волосся".

— Ну, що ж, — звернувся до гуртківців Михайло Васильович, беручи кінець проводу. —Зараз підзаря-димо акумулятори, і тоді…

Видно, він теж хвилювався, бо все не міг встромити штепселя в розетку, що була під пахвою робота.

Нарешті… Вилка у гнізді. Але що це? Світло в кабінеті раптом погасло.

— Оцього тільки бракувало! — здивувався Михайло Васильович. — І час уже пізній… Що ж робитиме-мо? Я гадаю, що на сьогодні досить. Перенесемо випробування робота, мабуть, на понеділок.

Нікому з гуртківців не хотілося йти додому. А Головань і Рукань мало не заплакали. Це ж тільки подума-ти — жди аж до понеділка!

Мовчки погупали темним коридором до виходу. Учитель ще й сірником присвітив, щоб замкнути двері до кабінету… Але ніхто не помітив маленької постаті, що причаїлась у кутку під коробкою з електрорубильни-ком.

А й справді, хто ж то принишк у темному коридорі? Так і є! Та це ж Андрійко… І не боїться, що його за-мкнули в школі! Ось він підкрався до вікна. Подивився, переждав якийсь час. Напевне, очікуючи, коли учні розійдуться. Потім швиденько увімкнув рубильника. Вискочив через вікно на ґанок, відчинив вікно до фізкабі-нету і поліз у нього. У кабінеті підійшов до нерухомого робота.

В сутінках електронний чоловічок якось дивно блимав очима. Андрійко глянув і спочатку аж злякався. Думав уже дременути. Навіть на підвіконня вистрибнув…

Але спохватився:

— Ех ти, герой… Та це ж лялька! Подумаєш! От візьму та й сховаю її в крільчатнику. Щоб знали, як кри-вдити Андрійка!

І став уголос міркувати, який-то переполох зчинять хлопці, коли довідаються, що робот пропав.

Сміхота буде!

А тим часом щось настирливо дзижчало, як ото комар.

З-з-з-з…

Що б воно могло бути? Та Андрійкові байдуже, він і не дослухається. Звідкіль йому знати, що Михайло Васильович залишив вилку в розетці і що тепер, коли він, Андрійко, увімкнув рубильника, робот почав заря-джатися.